Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Ворог, або Гнів Божий 📚 - Українською

Читати книгу - "Ворог, або Гнів Божий"

437
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ворог, або Гнів Божий" автора Сергій Русланович Постоловський. Жанр книги: 💙 Бойовики / 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 96
Перейти на сторінку:
Євген Мирон зійшовся з Гаруном. Вони розуміли одне одного без слів, бо мали схожі наміри, якими не бажали ділитися з іншими членами команди.

– Не треба про це знати твоїм капітанам, – казав Гарун. – Вони вважатимуть нас божевільними терористами, проте тільки терор може зупинити корупцію та вседозволеність в Україні.

Мирон знав, що Гарун має рацію, й тому погодився мовчати, відчуваючи власну провину перед своїми друзями. Але він був старший і тому залишав за собою право ухвалення остаточного рішення.

Полковник дістав бінокль і почав вдивлятися в окуповані вулиці Луганська. Він бував у цьому місті до війни, і чомусь воно ніколи йому не подобалося. Але те, що він побачив у бінокль, не сподобалося йому ще більше. Хоч би яким було те місто, але воно належало Україні і ніхто не мав права плюндрувати й руйнувати його. Тим паче коли мова йшла про зграї голодних і жорстоких бандитів, які вже зайвий рік псували повітря своїм смородом.

Луганськ перетворився на пекло. Будинки без мешканців, підприємства без робітників, школи без учнів, дитячі садочки без дітей, перелякані обличчя перехожих – такою була «російська весна» у Луганську. І за це Мирон ненавидів той світ, що його породила жадібна й неадекватна Росія.

Артем біг вулицею, підіймаючись вгору. На його вустах застигла грайлива посмішка, а в очах почали народжуватися чортенята. Мирон розглядав його у бінокль і розумів, що тому хлопцеві є що сказати.

– Все гаразд. Гулянка йде своїм ходом, – захекавшись, мовив Артем.

– П’ють?

– П’ють.

– В таку спеку пити, треба мати дуже міцне здоров’я.

– Так вони ж з народження такі. Як казав мій дядько, висока майстерність досягається виключно постійними тренуваннями.

– Гарний в тебе дядько, – зауважив Мирон.

– Ага. Якби тільки не тренувався щодня, – сказав Артем, і полковник зрозумів, що краще не чіпати цієї теми, бо вона болить хлопцеві.

– Готовий? – запитав Мирон.

– Я завжди готовий, добродію Лиходію. Тим паче, в таку спеку.

– Тоді пішли, – він підвівся з трави, подивився в чисте, синє небо й рушив назустріч невідомості, де була смерть, яка ще не знала, хто ж цього разу стане її жертвою.

Того вечора Луганськ здригнувся. Три вбивства лідерів ЛНР високого рівня в один день спонукали до роздумів. Бойовикам стало лячно, адже без керування вони були отарою овець, що не знала куди їй йти. Росіяни ж зрозуміли, що українці почали відстріл, і тому задумались, аби не стати наступною жертвою відчайдушного народу, який може довго жити у злиднях, спостерігати корупцію та безлад, але ніколи не буде терпіти зашморгу на своїй волелюбній, незалежній шиї.

* * *

Де вони з’являлися, там були смерть і паніка. Крок за кроком десять та одна ставали ближчими до своєї мети. Вони чітко усвідомлювали, що дрібна помилка могла вартувати їм життя. Тому не квапилися, а коли вже виходили на завдання, діяли жорстко й професійно.

Луганськ, Ізварине, Краснодон, Лутугине, Антрацит, Свердловськ, Ровеньки, Красний Луч, Фащівка, Дебальцеве, Кіровське, Харцизьк, Шахтарськ, Сніжне, Донецьк, Горлівка, Єнакієве, Іловайськ, Амвросіївка, Тельманове, Красноармійське…повсюди ворог, що прийшов на їхню землю, отримував своє.

В те літо вони знищили 53 людини, які становили хребет окупаційної влади. На кожного вбитого Росія знаходила заміну, і тоді поверталася група української помсти, аби нагадати терористам, хто є справжнім господарем тих земель.

Не забули українці й про росіян, які, перевдягнені у форму «Беркуту», вбивали людей на Майдані. До кожного з них у гості завітала смерть у вигляді куль, гранат, ножових ран, а для деяких приготували й тортури.

Війна завжди війна, тож без втрат не обійшлося. Загинув Сірий, коли прикривав відхід Тана, Принципа та дяді Колі – того маріупольського воїна, який теж не бажав миритися з існуючим станом речей. Наприкінці липня вони втратили Ласку, яку поцілив ворожий снайпер і їм довелося повертатися за нею, тому що українці не кидали своїх на полі бою.

В перших числах серпня на міні підірвався Абель – молодий розвідник з Павлограда, який вирізнявся особливим нюхом на присутність сепаратистів або ж їх відсутність.

В день незалежності України, коли рашисти вирішили повторити минулорічний парад полонених у Донецьку, було вбито Рема – батальйонного добровольця, що приєднався до групи разом з Артемом. Тоді ж тяжкого поранення зазнав Нечипайло, але їм поталанило поцілити організаторів того безчинства. Було поранено лідера ДНР і таким чином дестабілізовано роботу терористів. Росія вислала йому заміну, але той чоловік не доїхав до Донецька, бо Забіяка і його російський приятель теж вирішили докласти свою руку до спільної справи.

Минали дні, і вже осінь заступала в її законні права, а останні проблиски літа нагадували про швидкоплинність життя. Принцип сидів біля ліжка Нечипайла і розповідав йому останні новини.

– Післязавтра йдемо на Крим. Усе підготовлено. Нас там вже чекають. Одна група летить через Москву, інша піде морем.

– Це добре. Шкода тільки, що я залишаюсь, – голос Микити був ще слабким.

– Тобі треба лежати, – сказав Принцип. – Лікарі кажуть, що за місяць вже бігатимеш.

– Лікарі багато чого кажуть, – буркнув Нечипайло. – Розумієш, Іване, я втомився лежати. Не хочу я лежати! Я потрібен вам…

– Микито! – перебив його Принцип. – В тебе серйозне поранення. Тобі прострелили легеню. Ми не маємо права ризикувати. Анюта й так мене кляне на чому світ стоїть. В тебе дитина. Тому замовкни і лежи! Нічого більше не хочу чути.

Нечипайло зітхнув та заплющив очі. Він проклинав ту лиху кулю, яку впіймав у Донецьку, проте хоч би як йому хотілося бути поруч з усіма, природа й фізіологія, а особливо лікарі, переконливо свідчили на користь лікарні та ліжка.

– Ми підібрали трьох нових, – після тривалої паузи сказав Принцип, підійшовши до вікна палати. Там на лавках попід деревами сиділи українські воїни, кожний зі своєю історією, своїм власним пораненням та єдиним, неповторним подвигом.

– Хто вони? – спитав Нечипайло.

– Люди. Прості українські люди, схожі на нас своїм бажанням захищати державу. Вони різні. Цікаві. Колоритні. Одним словом, особистості.

– Розкажи мені про них, – попросив Нечипайло, знову заплющуючи очі і намагаючись дихати вільно, як це було до поранення.

«Дихати, – думав Нечипайло. – Така звичайна в мирний час для мене справа. Сьогодні ж – звитяжна й кропітка праця. Але я буду дихати, бо мушу встати й продовжити те, що ми розпочали».

Принцип повернувся до нього і сказав:

– Ти ще матимеш змогу з ними познайомитися, друже.

Нечипайло розплющив очі.

– Невже? – запитав він.

– Жодного сумніву.

1 ... 53 54 55 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ворог, або Гнів Божий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ворог, або Гнів Божий"