Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

– Я би хотіла, щоб ти мені сказав, Чарльзе, що змусило тебе запитати про портрет твого дядька.

Чарльз здавався збентеженим.

– Я ж казав вам, тітко Мері. Нічого, лише моя дурна фантазія, досить безглузда.

– Чарльзе, – сказала місіс Гартер своїм найбільш авторитарним голосом, – я наполягаю на тому, щоб знати.

– Ну, моя люба тітко, якщо ви наполягаєте, мені здалося, що я бачив його – я про чоловіка з портрета, – як він визирав із крайнього вікна, коли я йшов доріжкою до будинку минулого вечора. Якась гра світла, думаю. Мені було цікаво, хто б це міг бути, обличчя таке… ранньовікторіанське, якщо ви розумієте, про що я. Тоді Елізабет сказала, що не було нікого – ні відвідувача, ні чужинця – у будинку, а пізніше ввечері трапилося так, що мене занесло в кімнату для гостей, а там була картина над камінною полицею. Викапаний той чоловік! Думаю, це досить легко пояснити, справді? Підсвідомість і все таке. Напевне, помітив картину раніше, але не зауважив, а потім просто уявив обличчя у вікні.

– Крайнє вікно? – різко сказала місіс Гартер.

– Так, а що?

– Нічого, – мовила тітка.

Але вона була стривожена, як не крути. Та кімната була гардеробною її чоловіка.

Того ж вечора Чарльза знову не було. Місіс Гартер сиділа, із гарячковим нетерпінням слухаючи радіоприймач. Якщо втретє пролунає загадковий голос, це доведе їй остаточно й без тіні сумніву, що вона справді спілкується з потойбічним світом.

Хоча її серце забилося частіше, вона не здивувалася, коли трапилася така сама несправність і після звичного проміжку мертвої тиші нечіткий віддалений ірландський голос заговорив до неї знову.

– Мері, ти тепер готова… У п’ятницю я прийду за тобою… П’ятниця, о пів на десяту… Не бійся, це не боляче… Будь готова…

Тоді, майже обірвавши останнє слово, залунала музика оркестру, галаслива й негармонійна.

Хвилину чи дві місіс Гартер сиділа зовсім нерухомо. Її обличчя пополотніло, а стиснуті губи посиніли.

Незабаром жінка підвелася й сіла за письмовий стіл. Трохи нерівним почерком вона написала такі рядки:

Сьогодні, о 9.15, я чітко чула голос свого покійного чоловіка. Він сказав, що прийде за мною у п’ятницю ввечері о 9.30. Якби я померла в той день і в ту годину, то хотіла б, щоб стали відомими ці факти для того, щоб безсумнівно довести можливість спілкування зі світом духів.

Мері Гартер

Місіс Гартер перечитала написане, вклала листа в конверт і заадресувала його. Тоді взялася за дзвінок. Елізабет прийшла негайно. Місіс Гартер піднялася з-за письмового столу й дала старій жінці щойно написаний лист.

– Елізабет, – сказала вона, – якби я померла у п’ятницю ввечері, я б хотіла, щоб ти передала цю записку доктору Мейнеллу. Ні. – Елізабет, очевидно, збиралася протестувати. – Не сперечайся зі мною. Ти часто говорила мені, що віриш у передчуття. Зараз передчуття є в мене. І ще одна річ. Я залишила тобі у своєму заповіті 50 фунтів. Я б хотіла, щоб ти отримала 100. Якщо я не зможу піти в банк сама перед тим, як умру, містер Чарльз проконтролює це.

Як і раніше, місіс Гартер різко перервала сльозливі протести Елізабет. Виконуючи свій намір, стара леді поговорила з племінником щодо наступного ранку.

– Пам’ятай, Чарльзе: якщо зі мною щось трапиться, Елізабет повинна отримати на 50 фунтів більше.

– Ви дуже похмурі цими днями, тітко Мері, – весело сказав Чарльз. – Що може трапитися з вами? За словами лікаря Мейнелла, ми приблизно через двадцять років святкуватимемо ваше століття!

Місіс Гартер лагідно йому всміхнулася, але нічого не відповіла. За хвилину-другу вона сказала:

– Що ти робиш у п’ятницю ввечері, Чарльзе?

Чарльз був трохи здивований.

– Власне кажучи, Евінґси запросили мене зайти пограти в бридж, але, якщо ви хочете, щоб я залишився вдома…

– Ні, – рішуче сказала місіс Гартер. – Звісно, ні. Справді, Чарльзе. Саме в той вечір я хотіла б бути сама.

Чарльз із цікавістю глянув на неї, але місіс Гартер не надала йому ніякої іншої інформації. Вона була сміливою й рішучою старою леді та відчувала, що мусить пройти через свій дивний досвід без сторонньої допомоги.

Вечір п’ятниці застав будинок у повній тиші. Як зазвичай, місіс Гартер сиділа у своєму кріслі з високою спинкою, підсунувшись до каміна. Усі приготування зроблені. Того ранку вона була в банку, зняла 50 фунтів готівкою та вручила їх Елізабет, незважаючи на її слізні протести. Вона розсортувала й упорядкувала свої особисті речі, біля кількох ювелірних виробів указала імена друзів чи родичів. Вона також склала список вказівок для Чарльза. Вустерський чайний сервіз мав дістатися кузині Еммі. Севрські глечики – молодому Вільяму й так далі…

Тепер вона глянула на довгий конверт, який тримала в руках, і вийняла з нього складений документ. Це був її заповіт, надісланий містером Гопкінсом відповідно до її вказівок. Жінка вже уважно його перечитала, але тепер переглянула ще раз, щоб освіжити пам’ять. Це був короткий, стислий документ. Спадщина у 50 фунтів для Елізабет Маршал, враховуючи її вірне служіння, дві спадщини по 500 фунтів для сестри й кузини, а решта – її улюбленому племінникові Чарльзові Ріджвею.

Місіс Гартер кілька разів кивнула головою. Чарльз буде дуже багатим чоловіком, коли вона помре. Ну, щодо неї він був милим хорошим хлопцем. Завжди добрий і лагідний, із підвішеним язиком, який постійно намагався догодити їй.

Жінка глянула на годинник. Залишилося три хвилини. Добре, вона готова. І спокійна, досить спокійна. Хоча вона й повторювала собі ці останні слова декілька разів, та її серце билося дивно й нерівномірно. Вона заледве це усвідомлювала, але нерви були на межі.

О пів на дев’яту. Радіоприймач увімкнений. Що вона почує? Знайомий голос, який оголошує прогноз погоди, чи той віддалений голос чоловіка, який помер двадцять п’ять років тому?

Але вона не почула ні того, ні іншого. Натомість з’явився знайомий звук, звук, який вона добре знала і який сьогодні змусив її почуватися так, наче холодні, льодяні руки доторкнулися до її серця. Шурхіт біля дверей…

Знову… І тоді кімнату наче пронизало холодним вітром. Тепер у місіс Гартер не було сумніву, що це були за відчуття. Вона боялася… Вона більше ніж боялася – вона була нажахана…

І раптом їй спало на думку: двадцять п’ять років – це довго. Тепер Патрик для мене чужий.

Жах! Ось що охопило її.

Тихі кроки за дверима,