Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"

Обидва згадали фанатичну віру Захарія-травника у богодрево. Тюрин здивовано повторив «новий вогонь очистить землю», а у пам’яті виринула замітка про кощів. За ним ішли вогонь і смерть.

Ще хвильку сиділи у глибокій задумі. Нарешті Паладій підвівся і зрівнявся обличчям з відживленим.

— Але здається мені, брате, в тебе інший шлях, — гмур простягнув книгу. — Брат-бібліотекар казав, ти в нього забув.

Настоятель перехрестився і мовчки почимчикував у глиб монастиря.

Сищик роззирнувся, побачив, що поблизу нікого, і жадібно розгорнув «Пристановище людської глупоти» Ієромоніма Фокла. У записці бібліотекаря значилося, що у 1892-му книгу на вивчення брав член Археологічної комісії П. Тюрин. Його цікавили ритуали, пов’язанні з культом матері Змія — Апі.

Олександр Петрович відшукав малюнок, на який звернув увагу ще в бібліотеці. Синя шкіра похолола. У грудях стислося, ніби там досі було зерно. На берегах батьківською рукою було написано: «Апі потребує людської жертви. Це має бути хлопчик. Тепер я знаю, як її прикликати. Залишилося визначитися з місцем».

Справа п’ята

Знак

I

Херувими на стінах у Стрітенській церкві справляли дивне враження: ніби художник почав і закинув малюнок, чи історик-аматор розчистив кілька місць і втратив цікавість до відновлення.

Найтемніший і, мабуть, найстарший лик тулився в кутку і споглядав за прихожанами чорними, повними рішучості очима. Херувим нагадав Тюрину колегу Рапойто-Дубяга. Людополіціянт з таким самим виразом ішов на справи.

Янголята над іконостасом натомість здавалися тільки-но намальованими. Барви ясніли на грайливих хлоп’ячих обличчях.

«Сусідські халамидники, а не небесні створіння», — подумав Олександр Петрович і перевів погляд на царську браму. Двостулкові двері були ледь прочинені. За ними переливалася шовкова криваво-червона завіса. Тюрину аж засвербіло, так захотілося зазирнути у шпарину, дізнатися, що ховає вівтарна частина храму. Відживлений струсонув головою, проганяючи оману, й укотре перерахував херувимів.

Поруч кожен рух Тюрина запопадливо ловив отець-настоятель Святоша.

— Один, два, три, чотири… — показово водив пальцем поліціянт, — ні, таки шість! Як і тоді, коли до вас заходив мій помічник.

Отець Святоша й бровою не повів. Тюрин міг досхочу збиткуватися, а той тільки витріщав волові очі, наче й не чув глузливого тону.

Відживлений тяжко зітхнув, подумки знову пробігся сторінками ранкової газети.

Вперше від 1892-го у Києві з’явилися кощі. Кілька тижнів у це ніхто не вірив. Покусаних виловлювали. Міська влада наказала газетам мовчати, щоб не сіяти паніку. Канцелярія генерал-губернатора звеліла передати кількох кощів Комісії з видів. Під час огляду один з тупих немертвих напав на члена Комісії. І вже наступного дня генерал-губернатор видав секретне розпорядження готувати загони з винищення кощів. Були відчинені склади з вогнем фенікса — єдиною зброєю проти укушених. Городові отримали вказівку пильніше придивлятися до перехожих. Газети езоповою мовою намагалися писати про напади кощів. Влада силкувалася вдавати, що нічого не відбувається. Ніби якщо не говориш про кощів, вони швидше зникнуть. Тюрина це неймовірно обурювало. Прості заходи безпеки могли вже зараз врятувати життя десяткам містян. Натомість влада ніби чекала на погіршення ситуації, щоб вдатися до рішучіших дій.

Найбільше випадків перетворення на кощів було на околицях. Щодня повідомляли про двох-трьох укушених. Їх швидко вдавалося виловити або спалити. Ситуація досі була під контролем. Але чутки ширилися, як пожежа. Приносили донесення про неспокій у дальніх околодках. Топчій, ховаючи очі, повідомив, що вовкулаки з Пласкої дільниці погрожували піти у наступ на центр, якщо їм не видадуть зброю проти кощів.

І ніби цього було мало. Вчора у театрі двома пострілами впритул чорт-душолов Дмитро Богров застрелив прем’єр-міністра Імперії. Чорта відразу схопили і доправили до Лук’янівського тюремного замку. Не чекаючи на рішення суду, люди Києва винесли вирок. «За вбивством прем’єра стоїть революційна нечисть. Нікому з людиноподібних не можна довіряти», — кричали у Думі й на вулицях. Так думали навіть найбільш помірковані.

Відділ Тюрина показово залишили осторонь розслідування вбивства прем’єра. До приїзду столичних справу доручили Рапойто-Дубягові. А отже, влада, слідом за думкою містян, підтримує версію про вбивство чиновника людоненависниками. А тепер Тюрину, як знущання, доручили зовсім безглузду справу — займатися хуліганськими фресками у Стрітенській церкві.

— Але ж, Олександре Петровичу, отець родний, — Святоша, попри миршаву статуру, мав гучний церковний бас і, як під час служби, тягнув букву «о». — Це ж блюзнірство. Недруги Содом і Гоморру тут чинять. Я вівтар перейняв рівно шість місяців тому. У травні, крім темного біля вікна, інших янголят не було. А потім повилазили. У серпні — отой правий, що лукаво дивиться, у вересні — рябий. А потім ще троє. Я їх вапном, а вони тільки зуби скалять. Я їх шкребком, а вони ясніють. І от уже п’ятеро мені в очі плюють, і нічого їх, гаспидів, не бере!

— То чого ви хочете від мене? — розсердився поліціянт, хоч і зауважив, що херувими почали з’являтися на стінах тоді, коли і він приїхав до Києва. — Щоб я церковні фрески до буцегарні запроторив? За самовільне проявлення?

Святоша кілька місяців оббивав пороги відділку. Божився, що однієї ночі бачив, як херувими самі зі стін вилазили. Дійшов до найвищих чинів. Навіть Вишиєвський, попри кощів та інші завдання, попросив зазирнути до Стрітенської.

— І подивіться, голубе сизий, яке мракобісся у тих ликах нечистих! — далі гугнявив Святоша.

Тюрин примружився. Херувими пашіли завзяттям. Здавалося, вже накрутили паперу, щоб плюнути в панотця, коли той відвернеться. Але, крім босяцького рум’янцю й розпатланого волосся, нічого дивного не помітив.

— Як же ж? А крила, ви на крила-бо погляньте. Срамота!

Сищик уважніше придивився до форми крил, на яких покоїлися безтілесні голови херувимів. Те, що сприйняв за вигини пір’їн, виявилося звивинами довгастих тулубів. Лики літали у хмарах зміїних тіл.

— Змії?

— Гаспиди проклятущі, — затаврував Святоша. — Кажу ж, нечисті змієпоклонці руку доклали. Віддавна на наш храм зазіхають. Вважають «зміїними місцями». Мракобісся усіляке чинять.

— Як це віддавна? — скептично запитав Тюрин. Останні місяці, слідом за батьком, шукав капища і зрозумів, що «зміїними» в Києві називали будь-які місця з дурною славою.

Побудував, приміром, чорт-аптекар особняк на Бібіковському, а перекриття не витримали. Раз — звільнив підрядників, удруге — почав шукати серед своїх, чортів, відьом водити, щоб пристріт зняли. А як утретє впали, плюнув і розтер: місце змієве, немає чого і намагатися. Олександр Петрович радив перевірити якість матеріалів чи найближчого конкурента, але хто слухатиме, коли під будинком вхід до «підземного царства Змія».

— А отак, —