Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Як тільки ми з’явилися у вікні, тут же перед нами постав Ровельяс. Він сповістив нам, що бій биків тільки через нас був відкладений, і просив, щоб ми призначили день для видовища. На цю люб’язність ми відповіли так, як належало. Нарешті визначили той пам’ятний день на наступну неділю, яка, на жаль, прийшла надто швидко для нещасного графа.

Я не зупинятимусь на описі подробиць того видовища. Хто бачив хоч одне, той може уявити собі всі інші. Однак відомо, що дворяни б’ються не так, як простолюдини. Панове виїжджають верхи й завдають бику ударів «рехоном», тобто дротиком, після чого самі повинні отримати один удар, але коні вже так навчені, що удар розлюченої тварини ледь чіпляє їхню спину. Тоді дворянин зі шпагою в руці зіскакує з коня. Щоб це вдалося, бик не повинен бути злим. Тим часом пікадори графа по недогляду замість toro franco[30] випустили toro marrajo[31]. Знавці одразу помітили помилку, але Ровельяс вже був на арені і не мав можливості відступити. Він вдав, що не помітив небезпеки, яка йому загрожує, розвернув коня й ударив бика дротиком у праву лопатку, простягши при цьому руку й нахиливши тіло поміж роги тварини, як цього вимагали правила поєдинку.

Поранений бик зробив вигляд, що тікає до воріт, але раптом розвернувся, кинувся на графа й підняв його на роги з такою силою, що кінь вилетів з арени, вершник же лишився всередині. Тоді бик повернувся до нього, зачепив рогом край його коміра, розкрутив його в повітрі й відкинув на протилежний кінець поля бою. Після чого, бачачи, що жертва уникла його люті, став шукати її скаженими очима й нарешті побачив графа, який лежав майже бездиханний, став розглядати його зі зростаючою розлюченістю, рив ногами землю й бив себе хвостом. У цю мить якийсь молодий чоловік вискочив на арену, схопив шпагу й червоний плащ Ровельяса й став перед биком. Розлючений звір зробив кілька оманливих поворотів, які не обманули незнайомця; нарешті скажений бик, нахиливши до землі роги, кинувся на нього, наштовхнувся на підставлену шпагу й упав мертвий біля ніг переможця. Незнайомець кинув шпагу й плащ на бика, подивився на нашу ложу, вклонився нам, вискочив з арени й зник у натовпі. Ельвіра стиснула мені руку й сказала:

— Я впевнена, що це наш таємничий співак.

Коли ватажок циган закінчив розповідати, один із його помічників прийшов відзвітувати йому про все зроблене за цей день, тому ватажок попросив у нас дозволу відкласти продовження до ранку й вийшов, щоб повернутися до управління своєю маленькою державою.

— Власне кажучи, — сказала Ребека, — мені шкода, що перервали розповідь ватажка. Ми залишили графа лежати на арені, і якщо його до ранку ніхто не підніме, то я боюся, чи не буде надто пізно.

— Не бійся, — перервав її я, — і будь певна, що багатія не так легко кидають; ти можеш довіряти його слугам.

— Маєш рацію, — сказала ізраїльтянка, — зрештою, мене непокоїть не це; я хотіла б дізнатися ім’я рятівника і чи це й справді той самий таємничий співак.

— Але ж мені здавалося, — вигукнув я, — що ти знаєш все!

— Альфонсе, — відповіла вона, — не нагадуй мені більше про кабалістичні науки. Я прагну знати тільки те, що почую сама, і не хочу знати інших наук, окрім вміння дати щастя тому, кого я покохаю.

— Як це? Ти вже зробила свій вибір?

— Нічого подібного, я ні про кого досі не думала. Не знаю, чому мені здається, що чоловік моєї віри навряд чи зможе мені сподобатись, а оскільки я ніколи не вийду заміж за людину вашої віри, то можу вибирати лиш серед магометан. Кажуть, що жителі Туніса й Феса дуже вродливі й приємні. Мені б тільки знайти чоловіка з ніжним серцем, більше я нічого не вимагаю.

— Але, — додав я, — звідки ця нехіть до християн?

— Не запитуй мене про це, знай тільки, що я не можу змінити віри, хіба що на магометанську.

Якийсь час ми ще сперечалися щодо цього, але коли розмова почала затухати, я попрощався з молодою ізраїльтянкою і решту дня провів на полюванні. Вернувся я аж на вечерю. Усіх я застав у дуже веселому настрої. Кабаліст розповідав про Вічного Жида, твердячи, що він вже в дорозі й незабаром прибуде з глибин Африки. Ребека сказала:

— Сеньйоре Альфонсе, ти побачиш того, хто знав особисто предмет твого обожнення.

Слова ізраїльтянки могли втягнути мене в неприємну для мене розмову, тому я почав говорити про щось інше. Ми щиро прагнули почути цього вечора продовження історії ватажка циган, але він попросив у нас дозволу відкласти її на завтра. Ми розійшлися спати, і я заснув мертвим сном.

День шістнадцятий

Рано вранці мене розбудив скрекіт польових коників, які так живо й безустанно цвіркочуть в Андалузії. Красоти природи дедалі сильніше діяли на мою душу. Я вийшов з намету, щоб придивитися до блиску перших променів сонця, що розійшлися по всьому обрію. Подумав про Ребеку. «Вона має рацію, — сказав я сам собі, — що воліє насолоди людського і матеріального життя, а не пусті марення ідеального світу, в якому ми й без того рано чи пізно опинимося. Чи ж на цій землі ми не знайдемо достатньо різноманітних почуттів, прекрасних вражень, щоб користати з них протягом нашого короткого буття?» Якийсь час ці й подібні думки займали мене, потім, бачачи, що всі йдуть до печери на сніданок, я теж скерував кроки в той бік. Їли ми як люди, що дихають повітрям гір, а коли втамували голод, то попросили ватажка циган продовжити свою розповідь, що він і зробив такими словами:

Продовження історії ватажка циган

Я вже казав вам, що ми приїхали на нашу другу ночівлю в дорозі з Мадрида до Бурґоса і що з нами там була молода дівчина, закохана в молодого хлопця, переодягненого погоничем мулів, сина Марії де Торрес. Ця остання сказала