Читати книгу - "Яничари, Кулик Степан"

Вест розгублено моргнув і витер обличчя спітнілою долонею.

— На поверхні? На поверхні... чого?

Але питання його впало в порожнечу, бо за дідусем, якщо і був у їдальні якийсь дідусь, вже й слід простиг.

— На поверхні столу, чи що? — Климук уважно оглянув розмальований його мазнею пластик стільниці. — Маячня і божевілля… То чого? Мого чола? Зорельота? Як порятунок може опинитися на поверхні? Нічого не розумію.

Вест схопився і вибіг із кают-компанії. Йому потрібен був простір коридору. Думати сидячи не міг. Весь життєвий досвід мічмана, інституція яничару підказували, що рішення поряд. Ось тільки куди спрямувати думки, на чому зосередитися, — хоч убий, Вест не міг збагнути.

— Чорт мене бери. Схоже, що всередині я не розумію, — пробурмотів уголос. — Може, вийти в Космос і глянути на рейдер ззовні. Раптом побачу щось важливе? Добре, що «Інь» не має права утримувати екіпаж усередині, за жодних обставин... А то й ця ідея пішла б нанівець…

Вест так і завмер з роззявленим ротом. А потім з маху гепнув себе кулаком в чоло, аж у вухах зашуміло…

— Ідіот! Господи, який я же ідіот! Го-го-го! Ха-ха-ха!

Молодший мічман Климук реготав ще хвилин десять, не в змозі зупинитися, доки безсило не сповз по переборці на підлогу. Та й там ще якийсь час тихенько хихотів і конвульсивно здригався. І лише потім… заплакав.

Сльози випливали з його очей великими і рідкими краплями, а він розмазував їх по щоках і ледь чутно бурмотів:

— Хлопці, я трохи вас не вбив. Вибачте… якщо можете. А все так просто. Так просто. Ну, чому я такий бовдур?

Вест підвівся і, похитуючись, повернувся до кают-компанії, де тремтячими від хвилювань пальцями замовив собі в електронному меню чарку горілки.

— Не випустити людину назовні, без прямої заборони командира, «Інь» не має повноважень. Комп'ютер зробить запит і не отримає його. Значить, буде змушений виконати моє розпорядження, згідно протоколу. А ще, для виходу в Космос, треба вимкнути силовий кокон. Тобто вийти з режиму «Напад»! І як тільки це станеться, мої розпорядження, як і будь-якого іншого члена екіпажу, для ШІ рейдера знову отримають рівень прямого наказу. І я зможу ним керувати. Все так просто... І всі залишаться жити! І Тамара! І Юрій! І командир! І Марко… і я теж… Хоча, напевно, такому безпросвітному ідіоту й не варто було б… З метою покращення людського генофонду…

*   *   *

Фігура мічмана, втім, як і весь коридор зорельоту, затуманилася, затремтіла, немов голограма, проектована на дим багаття, зблідла і зникла. А натомість перед внутрішнім поглядом Барбари знову побігли незрозумілі символи та цифри. Ця в'язь заворожувала та інтригувала, не дозволяючи ні на мить відволіктися на щось інше і зібратися з думками.

— Назвіть пароль допуску!

Голос, що увірвався в мозок, звучав суворо і вимогливо.

Вчителька сіпнулася, роблячи спробу схопитися з дивана, але м'язи відмовлялися служити їй.

— Не треба чинити опір! Назвіть пароль допуску! Зворотній відлік увімкнено! П'ять...

Дівчина, звиваючись як змія, все-таки сповзла на підлогу і стала навкарачки. Голова її при цьому безсило моталася з боку в бік, як у китайського бовдура.

— Чотири…

Руки Барбари підігнулися в ліктях, і вона тицьнулася обличчям у килим.

— Ні…

— Три.

Тепер дівчина намагалася повзти. Щось дуже важливе і потрібне, мабуть, знаходилося на письмовому столі, і вона щосили прагнула дістатися до цієї речі раніше ніж закінчиться відпущений час, допомагаючи собі навіть зубами.

— Два!

Барбара завмерла і розслаблено розпростерлася ниць, оскільки керуючий її тілом фантом усвідомив, що програв.

А в уяві тим часом з'явилася чоловіча постать у білому халаті.

— Нічого особистого, друже. Але в архівах Оджака не можна копатися без відповідного допуску. Ортний тобі потім дедалі доступніше пояснить. І пару нарядів поза чергою оголосить, для закріплення. А поки що, вибач, Весте. Це щоб ти наступного разу думав, що робиш і куди лізеш. Нуль!

Барбара загарчала, забилася, у куточках її губ виступила піна, потім дівчина зігнулася дугою, ледь не вставши на «місток» і обм'якла.

Якийсь час Барбара пролежала нерухомо, і тільки пишні груди, що повільно колихалися при диханні, вказували на те, що дівчина жива... Але минуло ще кілька хвилин, і вона заворушилася, підвелася, сіла і з непідробним подивом стала оглядатися.

— Це я чого на підлозі опинилася?.. Ще й голісінька?

Відповіді, звичайно, не було. Зате в поле зору дівчини потрапило ліжко, яке у своєму теперішньому стані більше скидалося на гладіаторську арену після завершення бою, ніж на місце для відпочинку та сну.

— Цікаво… — гмикнула Барбара. — Схоже, вечірка вдалася. Гарно відсвяткувала. Шкода лише, що нічого не пам’ятаю. Мабуть, було весело? Гм…

На спробу встати, кожен м'яз тіла озвався таким пронизливим болем, що Барбара розгубилася остаточно.