Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 , Yu Lee"

Під'їхали ми не до «маленького будиночка», на який ми спочатку розраховували, бо мало роздивились його крізь зливу, а до садиби, розташованої на височини і оточеної деревами, Фумі вискочила з моєї торби і кудись втекла.

– Ти куди? – тільки й встигла я крикнути, але відповіді так і не було, а натомість шарахнула чергова блискавка.

Том зовсім не звертав уваги на те, що відбувається, він мовчки відвів свого коня в стійло, миттю розсідлав його і побрів на ганок. І тільки підніс руку, щоб постукати, як двері самі відчинилися і на порозі нас привітно зустріла, як ми дізналися пізніше – господиня будинку. Жінці на вигляд років тридцять, може тридцять п'ять і виглядає вона молодо з довгим світлим волоссям зібраним у невигадливу зачіску. Одягнена вона у просту зелену сукню, без будь-яких прикрас чи вишивки.

– Ласкаво просимо! Ми вас уже зачекалися.

– Ой, Ем... а як ви дізналися, що ми заїдемо? – замість привітання видав здивований Том трохи відсахнувшись від неї.

– Зайдете та дізнаєтесь. Тільки швидше, а то погода жахлива, – відповіла вона кокетливо.

– Ми якось помітили, – у мені за сьогодні вже навіть уїдливість прокинулась, яку дякувати погоді не помітили. – «Відпочити трішки треба. І відразу цього дурня шукати. Куди він взагалі втік?», – я швидко впоралася з конем, розсідлавши його і просушивши магією вітру щоб не захворів, і слідом за Томом підбігла на поріг. – Вітаю. Вибачте за наше вторгнення і дякую за гостинність, – сказала я і відразу забігла в будинок приймаючи її запрошення швиденько, випередивши при цьому Тома.

Я сильно замерзла, щоб стояти на вулиці і вести світські бесіди, мені швидше хотілося в тепло і випити чогось зігріваючого.

– Вітання! – почули ми знайомий голос.

Обернувшись у його бік, я побачила сяюче усмішкою обличчя Ніка і аж заклякла. Він сидів за столом і, судячи з усього, щось обговорював з господарем будинку, при цьому попиваючи чай і погладжуючи Фумку, яка розмістилася в нього на колінах. У порівнянні з Ніком, який здається не потрапив під негоду, ми з Томом виглядали як бездомні собаки – мокрі, замерзлі, розпатлані вітром, ще й голодні.

В мені одночасно вирували кілька почуттів. Агресія – за те, що Нік навіть не сказав куди поїхав. І в той же час радість – за те, що він нарешті знайшовся цілим і неушкодженим.

Насамперед я підбігла до нього і щоб не вилити одразу на нього всю злість, вихопила горнятко з рук і випила весь його чай. Після чого вже голосно стукнула нею по столу, коли Нік з дуже здивованим виглядом спостерігав за моїми діями. Чай, тим часом, допоміг мені трохи відігрітися і привести до ладу злість, якщо врахувати, що чашку я таки на стіл поставила, а не об голову Ніка розбила.

– Якого біса ти нас покинув?! – нарешті сказала я.

– Вибач! Випадково вийшло, – відповів він з винуватим виглядом. – З тобою все гаразд? Ти так на мій чай накинулася, що я аж злякався, – він підвівся з-за столу і почав розглядати мене зблизька, навіть спробувавши рукою перевірити мою температуру, чим розлютив мене ще сильніше і я відкинула його руку.

– Краще не буває! Я би навіть сказала чудово, якщо врахувати той факт, що ти нас покинув! – якби поглядом можна було вбити, Нік уже не стояв би переді мною.

– Визнаю, я вчинив погано, – погодився він. А я не стрималась і вліпила йому ляпаса, після чого він здивовано витріщався на мене потираючи щоку. 

– Погано? Це так тепер називається? Ти зник у невідомому напрямку і змусив нас хвилюватися, коли почалася ця жахлива незрозуміла буря, – злилась я на нього все сильніше, а рука тепер горіла вогнем від удару.

– Я не хвилювався, – раптом вставив свої п'ять копійок Том.

– Замовкни! – гаркнула я на нього і повернула увагу до того, хто провинився. – І? Що буде наступного разу, ти когось із нас найманцям продаси, щоб було зручніше подорожувати? – не припиняла я свої випади.

– Я завжди мандрував один, і чесно якось за звичкою вийшло, що за своїми думками не помітив, наскільки сильно від вас відірвався…, – тепер я вже точно побачила каяття в очах. – Я чекав на вас, але потім побачив будинок і вирішив, що ви теж його не пропустите. І зрештою не помилився, – пояснив він, як усе було, і після цього я трішки заспокоїлася, але лише трішки. – Все ж таки я мабуть заслужив цей ляпас, – додав він трохи тихо.

– Гаразд, нехай так…, – вирішила я закрити цю тему на якийсь час, тому що мене почав серйозно відволікати промоклий одяг, в якому я тут стояла.

Том теж уже встиг пригоститись горнятком гарячого чаю і блаженно спостерігав за тим, що відбувається, як на спектаклі, але при цьому коректно робив це стоячи, щоб не промочити меблі.

– Перепрошую, але здається вам потрібно переодягнутися, у щось сухе і прийняти гарячу ванну. А то занедужаєте, – звернулася до нас господиня дома.

– Це дуже люб’язно з вашого боку, а ще я  не  відмовилася б від сухого одягу, бо з собой майже нічого немає, – не в моїх правилах відмовлятися від запропонованої гостинності, а розмову краще продовжити після того, як заспокоюся і зігріюся.

– Ну, тоді прошу за мною, – чоловік, що мовчав до цього моменту, встав і повів Тома за собою. Він до речі і складав компанію Тому в чаюванні, поки я лаяла Ніка.