Читати книгу - "Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей"

— Наскільки я розумію, ти скоро їдеш до Європи?

— Сподіваюся, за кілька днів. Батьки думають, що було б непогано на якийсь час виїхати з Австралії.

— Розумію. Скажу відверто, Ірмо, мені шкода, що твої батьки не дочекалися завершення твоїх студій у Коледжі «Епл’ярд», перш ніж ти поїдеш за кордон, де будуть самі розваги.

— Мені сімнадцять років, місіс Епл’ярд. Я достатньо доросла, щоб дізнатися більше про світ.

— Якщо дозволиш, хоча ти вже й не під моєю опікою, скажу, що твої вчителі постійно скаржилися, що ти недостатньо старанна. Навіть дівчина з твоїм суспільним статусом повинна вміти правильно писати, — щойно ці слова вилетіли з рота директорки, як вона зрозуміла, що припустилася стратегічної помилки. Ні в якому разі не варто було підливати олії у вогонь ворожнечі з багатіями Леопольдами. Гроші — це влада. Гроші — сила та безпека. Навіть мовчання має свою ціну.

Дівчина пополотніла.

— Правильно писати? Хіба орфографія врятувала б мене від того, що сталося в день пікніка, що б це не було? — витончена ручка в рукавичці грюкнула об стіл. — А вам дозвольте сказати ось що, місіс Епл’ярд: якщо я хоч чогось корисного навчилася тут, у Коледжі, то мене цього навчила Міранда.

— Прикро, — сказала директорка, — що ти не навчилася так само добре опановувати себе, як Міранда.

З величезним зусиллям вона змусила тіло піднятися зі стільця й шляхетно запитала, чи хотіла б Ірма провести ніч у Коледжі, перш ніж їхати в Мельбурн.

— Дякую, мушу відмовитися. Містер Гассі чекає внизу. Але перед від’їздом я хотіла б побачитися з дівчатами та мадемуазель.

— Як забажаєш. Мадемуазель і міс Ламлі ведуть урок фізкультури. Я думаю, на цей випадок можна послабити дисципліну. Зробимо виняток із правил: можеш зайти попрощатися. Скажи мадемуазель, що я дозволила.

Рукостискання було холодним, як крига, й Ірма нарешті востаннє вийшла з кабінету, де колись так часто стояла ще ученицею — під шквалом наказів і дорікань від директорки на будь-який смак. Більше вона не боялася жінки за зачиненими дверима, яка, не годна стримати тремор у руці, потягнулася по пляшку коньяку під столом.

Мінні вибігла з розпростертими руками, мов із засідки, з-за зелених дверей, оббитих сукном.

— Міс Ірмо, люба. Том казав, що ви приїхали. Дайте-но я на вас погляну… Оце так! Зовсім доросла юна леді!

Ірма схилилася й поцілувала теплу м’яку шию, від якої тхнуло дешевими парфумами.

— Люба Мінні. Я така рада вас бачити.

— І я вас, міс. Це правда, що після Великодня ви до нас не повернетесь?

— Так і є. Я заїхала лише попрощатися з усіма вами.

Покоївка зітхнула.

— Я вас не звинувачую, звісно ж. Хоча нам усім дуже прикро, що ви нас полишаєте. Ви й не уявляєте, як воно тут зараз.

— Вірю, — сказала Ірма, озирнувшись на похмуру залу, яку не могли оживити навіть червоні жоржини містера Вайтгеда у латунних вазах. Мінні схилила до неї голову й прошепотіла:

— Тут такі правила тепер. Студенткам ледь можна рота розтулити поза уроками. На щастя, нас із Томом тут за кілька днів вже теж не буде.

— О, Мінні, я така рада — ви одружитесь?

— У понеділок після Великодня. Того самого дня, що й мамзель. Я сказала їй, що, мабуть, це нам Святий Валентин допоміг, а вона так серйозно каже: «Мінні, можливо, твоя правда». Святий Валентин — покровитель закоханих.

Спортзал, який студентки називали «кімнатою жахів», містився у довгій вузькій залі в західному крилі, а єдиним джерелом світла були заґратовані круглі віконця в стелі. Хтозна, яким мало бути призначення цієї кімнати в уяві першого власника будівлі — мабуть, тут мали зберігати зайві харчі чи непотрібні меблі. Зараз же на побілених вапном стінах розмістилися всілякі інструменти для жіночої краси та здоров’я, а зі стелі звисала мотузяна драбина, пара металевих кілець і паралельні перекладини. В одному кутку стояла вкрита тканиною горизонтальна дошка — до неї були прикріплені шкіряні шлейки: тут цю годину вимушено збавляла мала Сара, якій весь час дорікали сутулою поставою. Ще там лежала пара залізних гантелей, які у всьому Коледжі міг підняти тільки Том, гирі, які треба було утримувати в рівновазі на ніжних дівочих головах, і цілі купи важких гімнастичних булав, що їх студентки вважали проявом зневаги директорки до основоположних законів природи.

З одного боку зали на підвищенні вже працювали міс Ламлі та мадемуазель — перша вишукувала найменші огріхи в пове­дінці студенток, а друга сиділа за піаніно й награвала «Марш гар­лехських мужів». Раз-два, раз-два, раз-два