Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

— Ну, як знаєш, — схилила голову Насуада, трохи повагавшись.

— А що мені тепер робити? — спитав він. — Тут я вже більше не потрібен?

— Я планувала, що ти повернешся відразу ж після захоплення Аруфса. Але зараз ти не в тому стані, щоб витримати шлях до Драс-Леони. Треба зачекати, доки…

— Я не буду чекати! — вигукнув Роран, схопив дзеркало й наблизив його до себе майже впритул. — Не панькайтесь зі мною, леді Насуадо. Я можу їхати, до того ж так швидко, як знадобиться. Сюди, до Аруфса, я прибув тільки через те, що варденам загрожувала небезпека. Тепер її немає, і я не збираюся відсиджуватись тут, доки моя дружина й майбутня дитина перебувають у таборі за якусь милю від Мертага та його дракона!

— До Аруфса ти прибув тому, що я наказала тобі це зробити! — рішуче сказала Насуада, хоч потім її голос відчутно пом’якшав. — Як би там не було, я зрозуміла твою позицію. Можеш повертатись. Їхати день і ніч — зовсім не обов’язково, але й марнувати час я тобі теж не дозволю. Запам’ятай! І бережи себе, бо менше за все мені б хотілося повідомляти про твою смерть Катріну. Нарешті останнє питання: кого б ти радив залишити замість себе в Аруфсі?

— Капітана Брігмана.

— Брігмана? Он як! Хіба в тебе не було з ним непорозумінь?

— Він узяв командування на себе, коли мене підстрелили. Правду кажучи, тоді я не зовсім добре розумів, що відбувається…

— Можу собі уявити!

— Коли він став на чолі варденів, вони не панікували й навіть не думали розбігтися. Він керував ними від мого імені й тоді, коли я застряг у тій триклятій музичній шкатулці… Брігман — досвідчений командир, його люблять люди, він уміє планувати й утілювати плани в життя. Словом, я не думаю, що хтось зможе впоратися із керуванням містом краще за нього.

— Отже, Брігман… — Насуада відвернулася від дзеркала й прошепотіла щось людині, котру Роран не бачив. — Правду кажучи, я й гадки не мала, що ти захопиш Аруфс. Здолати стіни за такий проміжок часу з мізерною кількістю людей і без підтримки дракона — це здавалось мені майже неможливим, — мовила Насуада, розвернувшись назад.

— Навіщо ж ви мене сюди послали?

— Я була змушена спробувати кого-небудь, перш ніж послати сюди Ерагона й Сапфіру. А ти завжди перевершуєш сподівання, Роране, ти перемагаєш там, де інші давно б опустили руки. Я вірила в неможливе й дуже хотіла, щоб це неможливе здійснив саме ти.

— Цікаво, чи довго я буду випробовувати свою долю, перш ніж помру, як Карн? — невесело посміхнувся Міцний Молот.

— Можеш іронізувати скільки завгодно, але заперечити свій успіх у тебе все одно не вийде. Сьогодні ти одержав велику перемогу, Міцний Молоте. Точніше, капітане Міцний Молоте. Ти заслужив це звання. Я безмежно вдячна тобі за те, що ти зробив. Захопивши Аруфс, ти убезпечив нас від ведення війни на два фронти, що, швидше за все, означало б для нас поразку. Усі вардени в боргу перед тобою, і я обіцяю — усе, зроблено тобою і твоїми людьми, ніколи не буде забуте.

— Я… якщо ви дозволите, я передам своїм людям ваші слова… Для них це дуже багато важить, — Роран говорив так, ніби все почуте мало його обходило.

— Хай буде по-твоєму, — кивнула Насуада, — а тепер давай прощатися… Ти хворий, година пізня, а ми он як довго базікаємо.

— Зачекайте, — схаменувся Роран, торкнувшись дзеркала кінчиками пальців. — Зачекайте, а чому ви нічого не кажете про те, як просувається облога Драс-Леони?

— Погано, — враз посерйознішала Насуада. — Можна сказати, що ми взагалі тупцяємо на місці. Ти б став нам тут у великій пригоді… Гадаю, не варто пояснювати, як важливо для нас захопити Драс-Леону. Якщо ми не заволодіємо цим містом якнайшвидше, то можемо втратити все, за що боролись.

ТАРДСВЕРГ — УНДЗМАЛ

«Та все з тобою гаразд! — роздратовано буркнув Ерагон. — Годі вже. Усе одно з цим нічого не вдієш!»

Сапфіра пирхнула, але все одно продовжувала вивчати своє відображення в гладіні озера. Вона покрутила головою туди-сюди, а потім важко зітхнула, випустивши над поверхнею озера невеличку хмаринку диму.

«Ти впевнений? — тихо спитала Сапфіра й розвернулась до Вершника. — А якщо вона не виросте знову?»

«Як це не виросте?! У драконів луска росте весь час! Ти ж чудово це знаєш!»

«Так, але я ще ніколи її не втрачала!»

«А я кажу: годі тобі сумувати, це ж усього лиш невеличка подряпина», — посміхнувся Ерагон і пильніше придивився до садна на лівому боці драконової морди. Рана була не довшою за кінчик Сапфіриного кігтя — на місці кількох видертих лусочок виднілась її блакитна шкіра.

Не втримавшись, Ерагон доторкнувся до неї кінчиком вказівного пальця. Шкіра була гладесенька й тепла, ніби животик щойно народженого телятка.

«Не треба, малий, лоскотно!» — знову пирхнув дракон і відвернув голову.

Вершник тихо засміявся й занурив ноги у воду, звісивши їх із каменя, на якому сидів. Вода лагідно облизала Ерагонові ступні.

«Може, садно й справді невелике, — не могла вгамуватися Сапфіра, — але його неодмінно всі помітять. Як же його не помітити? Це ж усе одно, що голий клапоть землі на вкритій снігом гірській вершині!»

Дракон скосив очі, намагаючись розгледіти свою видовжену морду й темну подряпину над ніздрею.

На цей раз Ерагон зареготав уголос, хлюпнув на Сапфіру жменьку води, але за мить зробив серйозний вираз обличчя, щоб дракон не образився:

«Та ніхто не помітить, Сапфіро! Повір мені. А навіть якщо ця подряпина й упаде комусь в око, що з цього? Невже не зрозуміло, що ти отримала її під час бою. Хіба це не героїчно?»

«Справді? — дракон іще раз повернув морду, щоб глянути на своє відображення в озері. Його луска вигравала у воді всіма барвами веселки. — А що, коли хтось із ворожих солдатів спробує влучити мені якраз у це місце? Може, попросити гномів, щоб вони зробили мені металеву пластинку, доки не виросте нова луска?»

«Ото вже точно буде казна-що!»

«Чого це?»

«Гм…» — гмукнув Вершник і знову пирснув від сміху.

«Та годі тобі кепкувати з мене! — почала дратуватися Сапфіра. — Глянула б я, що було б, якби в тебе випало або пасмо волосся, або одна з тих ваших дурнуватих кісточок, які ви називаєте зубами. Мабуть, довелося б заспокоювати тебе кілька годин!»

«Твоя правда, — погодився Ерагон. — Біда тільки в тому, що нові зуби в нас не ростуть».

Вершник звівся з каменя й попрямував до тієї місцини, де залишив свої черевики. Він ступав дуже