Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

GENERAL JULIÁN GAEL LÓPEZ

23 de junio 1939

Дату народження генерала вказано не було. До гробниці вели сходи, біля яких стояв досконало висічений із білого мармуру пам’ятник: вродлива жінка з довгим в’юнким волоссям, яка, напівлежачи, обіймає одягнутого у військову форму чоловіка з бакенбардами та вусами. Чоловік лежить рівно, заплющивши очі та склавши долоні на животі. Праворуч від нього, у мармурових складках простирадла, лежала така ж мармурова шабля. Монумент виглядав настільки реалістичним, що на нього було моторошно дивитися. Очі жінки були гладенькими, без зіниць (якими їх зазвичай лишають скульптори), немовби закоченими, через що складалося враження, що в генеральшу вселилися демони. Загалом можна було подумати, що пам’ятник зображує не жінку, яка тужить за померлим чоловіком, а валькірію, що прилетіла забрати душу покійника до Вальгалли.

— Відчиняйте, — нетерпляче прошепотіла Лаура. — Швидше.

Двері було причинено нещільно. Тимур і Ріно налягли й, трохи помучившись, зірвали іржу на завісах. По тому відтулили двері достатньо, щоб найбільший серед них (тобто Ріно) зміг пролізти досередини. Тимур першим прослизнув до затхлої гробниці. Лаура пірнула за ним. Після неї в тісне приміщення, де покоїлися урни з прахом генерала Лопеса та членів його родини, протиснувся Ріно Ґроббелаар.

— Зачиняй, — процідив Тимур.

Ріно повернувся, щоб якомога щільніше зачинити важкі двері, смикнув їх на себе, але перш ніж ґевал затулив їх до кінця, Лаура спинила його:

— Почекай, Ріно, дозволь мені дещо зробити, — вона протиснулася між ґевалом і стіною до виходу і присіла навпочіпки.

Мармуровий майданчик перед входом до склепу вкривав шар минулорічного листя, зів’ялих пелюсток і пожухлої трави. Відчиняючи двері, вони його зрушили. Лаура вчасно зауважила це. Присівши, вона висунула руку крізь щілини між мармуровою стіною та проржавілим металом і взялася загрібати листя на щойно розчищену смугу мармуру.

Через півхвилини Лаура підвелась.

— А тепер можеш зачиняти.

Ріно зачинив двері, залишивши між одвірком і торцем дверей вузьку щілину, крізь яку до склепу проникало вологе повітря та продиралася смужка бляклого, просіяного хмарами денного світла.

XLII

Приблизно о 12:00 два гелікоптери еквадорської армії, встеливши трупами подвір’я психіатричної клініки, пролетіли над цвинтарем і зникли на півдні. На території Інституту неврології запала важка тиша. «Сутінкові», яких не розстріляли кулеметники з кабін «SA 341 Gazelle», покинули комплекс і поховалися в прилеглих кварталах.

Невдовзі по тому стихли сирени.

Приблизно до половини першої з боку авеню Педро Менендеса Хілберта й у чагарях на півночі Серра-дель-Кармен лунали постріли, кілька разів із півночі долинали рокітливі відголоски вибухів, однак згодом стрілянина також ущухла.

О 13:10 поліція відступила, звільнивши місце для регулярних військ і бійців спеціального антитерористичного загону «GEO» (Grupo Especial de Operaciones). Військові зачистили Інститут неврології, добивши всіх, хто виявляв ознаки життя, після чого взялися поспіхом споруджувати на основних магістралях міста укріплені блокпости. Вперше від початку кризи в Ґуаякілі на вулицях з’явилися танки: близько півсотні легких французьких «AMX-13» і дванадцять важких німецьких «Leopard 1».

За чверть до другої Джеймі Небот, мер Ґуаякіля, виступив по телебаченню, із сумом і погано прихованим переляком у голосі оголосивши про поновлення надзвичайного стану та введення жорсткого пропускного режиму. За особливим розпорядженням усі громадські та муніципальні заклади, крім аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо, лікарень і систем життєзабезпечення міста, припиняли функціонування. Джеймі Небот також запевнив громадян, що військові не затримуватимуть нікого, хто бажає виїхати з міста, проте всіх, хто мав намір найближчим часом відвідати Ґуаякіль, попросив утриматися від поїздки.

О 14:00 на загальнонаціональних каналах виступив президент республіки та запевнив, що в цей непростий для країни час він усім серцем уболіває за громадян країни. І пообіцяв, напевно, вдвадцяте впродовж останніх десяти днів, що докладе максимум зусиль, аби щонайшвидше відновити спокій і порядок у найбільшому місті Еквадору.

Лаура та чоловіки просиділи в гробниці генерала Лопеса до заходу сонця. Виходити засвітла побоялися: перший-ліпший еквадорець, що зустрінеться їм на шляху, міг стати причиною нової погоні.

Вони чули, як гелікоптери полетіли геть, чули постріли та вибухи, а потім на цвинтарі стало тихо.

Двічі — спочатку о першій годині дня, а потім о пів на п’яту — з вершини Серра-дель-Кармен сходили «сутінкові». Неприродно, в буквальному сенсі не по-людськи крутячи головами та лупаючи навкруги вибалушеними густо-червоними очима, вони рискали між склепами. Винюхували. Шукали. Одного разу симпатична (якщо не зважати на багряні від крові білки) еквадорка в дорогій, але подертій блузці та гостроносих туфлях зі зламаними підборами прискіпливо обстежила усипальницю Хуліана Лопеса. Жінка поторсала кільце, що слугувало ручкою, просунула пальці в шпарину та спробувала потягти двері на себе, однак самотужки відчинити їх не змогла і перейшла до сусіднього склепу.

Обидва рази «сутінкові», обшукавши кладовище, відступали назад на вершину Серра-дель-Кармен, а відтак Тимур припустив, що вулицю, яка проходить під Cementerio General, контролюють еквадорські військові.

Ще до настання темряви Лаура Дюпре через смартфон завантажила карту центральної частини Ґуаякіля. Тимур прикинув дорогу, якою їм доведеться повертатися до хостела. Всі розуміли, що йти доведеться пішки, уникаючи і «сутінкових», і військових. Навряд чи у такий час їм пощастить зловити таксі. Пояснювати еквадорським воякам, що вони робили на кладовищі неподалік Інституту неврології, ні Тимур, ні Лаура, ні Ріно не мали бажання.

Сонце зайшло о 18:37.

Для певності вони почекали ще годину і тільки о пів на восьму вилізли зі склепу. Ще майже півгодини, плутаючись у кущах і перебираючись через надгробки, блукали в темряві кладовищем, перш ніж опинилися на проспекті Кіто. За звичайних умов піша прогулянка до «Dreamkapture hostal» не мала б становити труднощів. Від проспекту Кіто відгалужувалася вулиця Луїса Кордера Креспо, яка вела просто на північ і впиралася в проспект Америкас. Ще через кілометр від проспекту Америкас відходила авеню Франциско де Орельяни, котра вела просто до хостелу. На жаль, ситуація в Ґуаякілі нагадувала що завгодно, але тільки не «звичайні умови». Місце, де вулиця Луїса Кордера Креспо вливалася в проспект Америкас, охороняли три десятки озброєних автоматичними гвинтівками військових і два кулеметники, що ховалися за укріпленням із бетонних блоків. На проспекті Америкас через кожні триста метрів дорогу перегороджували «UR-416», німецькі колісні бронетранспортери. Ріно, Лаурі та Тимуру довелося робити гак, огинаючи «Estadio Modelo», футбольний стадіон, біля якого дев’ять годин