Читати книгу - "Таємний сад"

А потім Дікен знайшов ще один спосіб. У парку, за садом, де його вперше побачила була Мері, він виявив невеличку ямку. Тоді назбирав каміння і збудував там крихітну піч. Потім Дікен купував на гроші Мері й Дікена картоплю і яйця у сільській крамниці і вони це все пекли на каменях. А що може бути ліпше від печеної картоплі з сіллю і свіжим маслом! Та й печені яєчка смакували знаменито. Ось так Колін і Мері були ситі і більше не мусили потерпати за свою таємницю. Крім того, їхні трапези нагадували якісь казкові потаємні зібрання, що, звісно, справляло немало радости малим змовникам.

Колін ні на мить не покидав своїх вправ з Магії Слова. Кожного погожого ранку він здійснював церемонію під сливою, а тоді знову і знову обходив сад. Хлопець ступав щораз упевненіше і міг долати все довші відстані без будь-якої допомоги. Це ще більше сповнювало його вірою у власні сили. Дікен і Мері щиро вболівали за нього і тішилися з його успіхів.

Якось Дікен не зміг прийти в сад. Діти виглядали його до вечора, проте хлопець з’явився щойно наступного ранку. Очі у нього жваво блищали. Було видно, що він має щось сказати.

— Слухайте, вчора мене мама послала була до Твейту, — почав він, — і коло заїжджого двора, що називає’ся «Синя корова», я зобачив Боба Говорта. То наймоцніший хлопака на цілім пустищі. Боб — чемпіон Йоркширу з боротьби, він найвище за всіх стрибає і найдалі метає молот. Годі злічити, у скількох змаганнях він переміг. Навіть до Шотландії їздив. То ось, як я його зобачив, то відразу згадав про тебе, Коліне. Ти ж також хочеш стати атлетом. Ото я і спитав Боба: «Егей, Бобе, скажи-но мені, що ти робиш, аби бути таким моцним? Де береш силу?» І він мені відказав: «Ая’, хлопче, аби бути сильним, тре’ ся старати. Нема нічо’ задарма. То слухай: колись до Твейту приїжджав цирк. І там був один силач. То я підійшов був до нього і спитав, як ти мене питаєш: як стати таким моцним, як він. Ото силач мені і показав, як тре’ вправляти руки, ноги, плечі, живіт, які вправи робити. І я ся старав». Тоді я спитав: «Бобе, а чи годяться ті вправи для слабосилого хлопця? Чи не зашкодять бува?» А Боб засміявся і показує на мене: «То ти слабосилий чи що?» А я йому: «Нє, Бобе, не про мене мова. Просто я знаю одного джентльмена, який довго слабував, а тепер хоче троха набратися сил». Боб більше ся не питав — ми з ним давно ся знаєм, — і відразу показав мені свої вправи. Я повторював за ним, доки не завчив напам’ять.

— Покажеш мені? Покажеш? — схвильовано вигукнув Колін. — Будь ласка!

— Ая’, будь певний, — відповів Дікен, підводячися з місця. — Тілько Боб казав: спершу їх тре’ робити обережно, щоби ся не перевтомити і не зашкодити собі. Кілька разів зробиш — тоді відпочинь, подихай глибоко, тоді знов. Пам’ятай: не перевтомлюватися.

— Так-так, я буду обережний, — нетерпляче мовив Колін. — Покажи, покажи мені вправи, Дікене! Ти… ти найбільший чарівник у цілому світі!

Дікен встав і повільно показав кілька простих вправ для різних груп м’язів. Колін дивився широко відкритими очима. Деякі рухи він повторив навсидячки. Потім звівся на ноги і став послідовно виконувати всі вправи за Дікеном. Мері спочатку спостерігала за хлопцями, а потім і сама приєдналася до них. Смолька здивовано блимала своїми оченятами, а тоді спурхнула з гілки і стала завзято стрибати поміж дітьми, ніби також намагаючись повторювати їхні дивні рухи.

Відтоді діти починали день з атлетичних вправ, а потім переходили до Магії Слова. З кожним разом Колін і Мері ставали щораз вправніші і могли довше виконувати ці вправи. У результаті в обох був чудовий апетит. Без щедрих почастунків від Дікенової мами і пічки у парку їм було б непереливки. А так вони могли знову заморочити всіх у домі. Місіс Медлок, доглядальниці та лікарю Крейвену не могло спасти на думку, що ці двоє артистів уже добряче напхали животи печеною картоплею, свіжим молоком, вівсяними кексами, хрусткими хлібцями, вересовим медом та вершковим варенцем, тим-то й марудять за сніданком чи обідом вдома.

— Нині вони знов майже нічого не їли, — стурбовано сказала доглядальниця. — Якщо так буде далі, то геть піднепадуть на силі. Хоча по них і не скажеш: щоки круглі, рум’яні. Нічого не розумію.

— Ая’, з ними ніколи не знаєш, чого чекати! — обурено підхопила місіс Медлок. — То запихаються так, що аж паски розперізують, а то крутять носом, хоч що їм подай. Вчора на обід мали молоду курку у хлібному соусі — тілько перевели. Куховарка придумала для них новий пудинґ — навіть до рота не взяли, все відіслали назад. Та як зобачила, то мало не плакала. Боїться, бідна, що як ті двоє послабнуть з голоду, то її зроблять винною. І як ту’ витримати?

Доглядальниця поділилася своїми побоюваннями з лікарем Крейвеном. На потвердження своїх слів жінка показала тацю з майже не торкнутим сніданком. Лікар не гаючись пішов у кімнату і прискіпливо оглянув Коліна. Проте огляд лише породив нові питання.

Річ у тім, що лікар два тижні провів у Лондоні, куди його викликали у справах, отож увесь той час не бачив хлопця. Коли він довідався, що у небожа знову погіршився апетит, то очікував, що за два тижні той схуд чи зблід на виду, — але вигляд пацієнта здатний був будь-кого спантеличити. Справді, до хлопця швидко поверталася сила і здоров’я. Про це свідчили круглі рум’яні щоки і жвавий погляд. «Цього пацієнта тепер жодний лікар не назве інвалідом, це точно», — думав собі лікар Крейвен, розгублено потираючи підборіддя.

— Що діється, Коліне? — врешті спитав він. — Я чув, що останнім часом ти майже нічого не їси. Мене це дуже турбує. Зовсім недавно у тебе був чудовий апетит. І ти так гарно поправився. А тепер усе може зійти нанівець.

— Я ж казав вам: той апетит довго не протримається. А ви не вірили, — скрушно похитав головою Колін.

Мері не витримала і пирхнула зо сміху, проте швиденько затулила рота