Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця 📚 - Українською

Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця" автора Олександр Єлисійович Ільченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 194
Перейти на сторінку:
та міщан до свого шинку не тільки нерозведеною оковитою горілкою, а й своєю оковитою й трохи похмурою красою, ледь зизуватими очима, піснями легкими, жартами й дотепами солоними, що так і сипалися з її безтрепетних уст, вабила до себе й своїм частим та глибоким диханням, — а воно збурювалось од кожного парубоцького погляду, який тільки спадав на неї, здіймаючи й без того високі, зовсім іще дівоцькі її груди, — і калатанням дзвінкого серця, яке міг чути кожен, навіть іще й не пригортавши, навіть руками не чіпавши, а тільки око звівши на гарячу молодиченьку й прийнявши з рожевих пальчиків Насті-Дарини добрий кухоль адамових слізок.

Почувши гнучкий голос, що від нього все миттю збурювалося в чоловічому єстві будь-якого справного козака, Оникій Бевзь приязно їй кивнув, але на кпини шинкарчині навіть вусом не повів.

— То порозв’язуй же! — ще раз гукнула, шкилюючи, шинкарка Настя-Дарина.

— Нема дурних, шинкарочко Дарочко! — хизуючись червоним жупаном, відказав пан кат.

— Чого ж? — озвалась Настя Певна.

— Сам-один я, розв’язавши, з ними не впораюсь, квітонько.

— Але ж це, мабуть, нудно? Губити зв’язаних? — гидливо поморщилась Настя Певна.

— Дарма! Безпечніше.

— Навіть дивитись на твою мармизу нецікаво: брудна робота.

— Ого! Вони ж пручатимуться, кралечко моя мальована.

— А краще розв’язав би. Чи боїшся? — І раптом Одарка-Настя розсердилась-розгнівалась. — Тьху на тебе! Ще й жупан нап’яв! І дивитись на таку байдужу роботу не хочу! — І шинкарочка, живосилом пробиваючи собі дорогу в натовпі, поспішила з базару кудись геть.

Знову вклонившись пані Роксолані, лагідний та чемний катюга потяг до шибениці першого в цім городі хрещеника, перехрестив його, ткнув у зуби золочений хрест і заходився біля якихось фахових тонкощів, а робив усе повагом, спроквола, красуючись перед понуро принишклою юрбою, яка не співчувала його державній справі ані-ні.

Аж раптом пан кат заспішив.

Якийсь тривожний гомін зачувся від майдану, і Оникій Бевзь, натура витончена, в передчутті якої-небудь прикрої несподіванки, став чогось хапатись і квапитись, щоб йому, крий боже, хтось не перешкодив виконати службовий обов’язок.

Він заспішив іще дужче, коли, озирнувшись, помітив кількох замурзаних хлоп’яків, що, захекані, пробивались до помосту й лементували на ввесь базар:

— Владика не веліли!

Та Оникій Бевзь наче й не чув, хоч і розумів, що крик той стосується саме страти чужинців.

— Владика вішати заборонили! — хрипкими від бігу та хвилювання голосами загукали малі.

Кат робив своє.

А весь базар загомонів, загув, заревів. Але ж не може бути діла особі урядовій до натовпу репаних голодранців та гречкосіїв.

Люди кинулись були до фарбованого помосту, але три ряди гайдуків Пампущиних, рвонувши з піхов шабельки, заступили дорогу обуреній юрбі, що раптом стала громадою.

Все це було аж так цікаво, що пані Роксолана, коли б її пустили ближче, злізла б, може, й під саму шибеницю, щоб усе бачити зблизька, щоб в очі зазирнути й катові, і його жертві.

Її вабили до себе вуглисто-чорні очі сербина Стояна Богосава, що біля нього, зв’язаного, порався Оникій, бо ж вона, Параска-Роксолана, в своїй тваринній любові до життя, ніяк не могла збагнути презирства й спокою перед обличчям видимої смерті, які так незворушно виявив той сербин, Стоян Богосав.

Вже ліг вужакою йому на шию зашморг, і Роксолана аж нігтями в долоню вгризлась, щоб не заплющитись у найгострішу мить, — вона таки дивилась і дивилась, і вже нічого в світі не знала вона, крім тих напрочуд спокійних очей приреченого сербина, що в них хотілось зазирнути зблизька.

Та в наступну мить шалена шуря-буря пройшла по всьому мирославському базару.

30

— Іменем владики! — підбігаючи, ревнув своїм басилом Михайлик.

— Спинись, катюго! — закричала й матінка.

— Гальт! — гримнув по-німецькому і Романюк.

Але Оникій Бевзь незворушно робив своє.

Тоді Михайлик скочив на фарбований поміст, щоб вирвати Стояна Богосава з зашморгу, та пеські душі, кільканадцять гайдуків, накинулись на велетня, але порозлітались геть, мов з грушини перестиглі груші. Молодик знову був стрибнув до пана ката, а гайдуки на цей раз ставши обачнішими, гуртом накотились на нього ззаду й збили-таки з ніг.

Звалили вони й старого Романюка, а йнявся він до рук їм теж нелегко.

— Сонм лукавих одержаша мя, — бурчав Оникій Бевзь, роблячи своє, стираючи з опуклого низького лоба піт і скоса поглядаючи, як там гайдуки пильнують порядку.

Пильнували вони й справді непогано. Та тільки Явдохи, Михайликової неньки, ніхто з них і не помітив, бо клопоту в бравих молодців було й без неї.

А наша мила ненька, підкравшись до помосту й витягши з-за пояса кривий ятаган, що з ним ніколи й нігде не розлучалась, уже розтинала одне за одним кріпенькі пута на сербах, хорватах і поляках, що лежали, чекаючи в смерті свого ряду.

Вони Михайликову матінку впізнали і довірливо ждали, коли ж вона подасть їм знак, хоч і важко було стриматись, бо їхній же товариш, Богосав, стояв уже з вірьовкою на шиї і хисткий дзиґлик гидко порипував під ним. Життя співака доходило останньої грані, і Роксолана Купиха біля помосту нічого не чула вже й не бачила, крім чорнющих спокійних очей приреченого на страту сербина.

От-от Оникій Бевзь, гладкий катюга, мав з-під ніг у Стояна вибити дзиґлик, напруження в юрмі зростало до останнього обруба, і Романюк не витримав.

Рвонувшися від гайдуків, сивоголовий закарпатець нелюдським зусиллям видерся з їхніх рук та й кинувся до сербина, товариша, котрого він сам же й підманув на необачний крок, який привів їх сюди, до цих трьох шибениць.

Хтозна, чим скінчився б цей порив, коли б у той же мент, ціною страшної напруги досі не спитаних сил, не вирвався б та не стрибнув на поміст і Михайлик.

Скочили нараз і всі ті серби та поляки, котрих уже встигла звільнити від пут Михайликова мама.

Встрявав уже до бійки з гайдуками і ввесь майдан.

Гнат Романюк, і Михайлик, і серби з поляками, всі вони кинулись до шибениці, бо Стоян Богосав уже заборсався в повітрі.

Аж порятунок Стоянові приспів на ту мить і без них.

Невідь-звідки взявшись, на помості виник перед катом Козак Мамай, без шаблі, без шапки, без бандури, як утік тоді з гетьманської цюпи, — навіть в одному чоботі, бо другий червоний сап’янець ще й досі десь там, либонь, погойдувався на гетьманській шибениці в селі Буряківка, куди почепив його якийсь буряківський дотепник.

Сильно брязнувши Оникія Бевзя в щелепу, аж той сторчака злетів з помосту геть, Мамай, видраною з рук у гайдука шаблюкою, хутко перетяв вірьовку й устиг підхопити Стояна в обійми.

Аж тут тільки з’явилась

1 ... 53 54 55 ... 194
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"