Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

та міщан до свого шинку не тільки нерозведеною оковитою горілкою, а й своєю оковитою й трохи похмурою красою, ледь зизуватими очима, піснями легкими, жартами й дотепами солоними, що так і сипалися з її безтрепетних уст, вабила до себе й своїм частим та глибоким диханням, — а воно збурювалось од кожного парубоцького погляду, який тільки спадав на неї, здіймаючи й без того високі, зовсім іще дівоцькі її груди, — і калатанням дзвінкого серця, яке міг чути кожен, навіть іще й не пригортавши, навіть руками не чіпавши, а тільки око звівши на гарячу молодиченьку й прийнявши з рожевих пальчиків Насті-Дарини добрий кухоль адамових слізок.

Почувши гнучкий голос, що від нього все миттю збурювалося в чоловічому єстві будь-якого справного козака, Оникій Бевзь приязно їй кивнув, але на кпини шинкарчині навіть вусом не повів.

— То порозв’язуй же! — ще раз гукнула, шкилюючи, шинкарка Настя-Дарина.

— Нема дурних, шинкарочко Дарочко! — хизуючись червоним жупаном, відказав пан кат.

— Чого ж? — озвалась Настя Певна.

— Сам-один я, розв’язавши, з ними не впораюсь, квітонько.

— Але ж це, мабуть, нудно? Губити зв’язаних? — гидливо поморщилась Настя Певна.

— Дарма! Безпечніше.

— Навіть дивитись на твою мармизу нецікаво: брудна робота.

— Ого! Вони ж пручатимуться, кралечко моя мальована.

— А краще розв’язав би. Чи боїшся? — І раптом Одарка-Настя розсердилась-розгнівалась. — Тьху на тебе! Ще й жупан нап’яв! І дивитись на таку байдужу роботу не хочу! — І шинкарочка, живосилом пробиваючи собі дорогу в натовпі, поспішила з базару кудись геть.

Знову вклонившись пані Роксолані, лагідний та чемний катюга потяг до шибениці першого в цім городі хрещеника, перехрестив його, ткнув у зуби золочений хрест і заходився біля якихось фахових тонкощів, а робив усе повагом, спроквола, красуючись перед понуро принишклою юрбою, яка не співчувала його державній справі ані-ні.

Аж раптом пан кат заспішив.

Якийсь тривожний гомін зачувся від майдану, і Оникій Бевзь, натура витончена, в передчутті якої-небудь прикрої несподіванки, став чогось хапатись і квапитись, щоб йому, крий боже, хтось не перешкодив виконати службовий обов’язок.

Він заспішив іще дужче, коли, озирнувшись, помітив кількох замурзаних хлоп’яків, що, захекані, пробивались до помосту й лементували на ввесь базар:

— Владика не веліли!

Та Оникій Бевзь наче й не чув, хоч і розумів, що крик той стосується саме страти чужинців.

— Владика вішати заборонили! — хрипкими від бігу та хвилювання голосами загукали малі.

Кат робив своє.

А весь базар загомонів, загув, заревів. Але ж не може бути діла особі урядовій до натовпу репаних голодранців та гречкосіїв.

Люди кинулись були до фарбованого помосту, але три ряди гайдуків Пампущиних, рвонувши з піхов шабельки, заступили дорогу обуреній юрбі, що раптом стала громадою.

Все це було аж так цікаво, що пані Роксолана, коли б її пустили ближче, злізла б, може, й під саму шибеницю, щоб усе бачити зблизька, щоб в очі зазирнути й катові, і його жертві.

Її вабили до себе вуглисто-чорні очі сербина Стояна Богосава, що біля нього, зв’язаного, порався Оникій, бо ж вона, Параска-Роксолана, в своїй тваринній любові до життя, ніяк не могла збагнути презирства й спокою перед обличчям видимої смерті, які так незворушно виявив той сербин, Стоян Богосав.

Вже ліг вужакою йому на шию зашморг, і Роксолана аж нігтями в долоню вгризлась, щоб не заплющитись у найгострішу мить, — вона таки дивилась і дивилась, і вже нічого в світі не знала вона, крім тих напрочуд спокійних очей приреченого сербина, що в них хотілось зазирнути зблизька.

Та в наступну мить шалена шуря-буря пройшла по всьому мирославському базару.

30

— Іменем владики! — підбігаючи, ревнув своїм басилом Михайлик.

— Спинись, катюго! — закричала й матінка.

— Гальт! — гримнув по-німецькому і Романюк.

Але Оникій Бевзь незворушно робив своє.

Тоді Михайлик скочив на фарбований поміст, щоб вирвати Стояна Богосава з зашморгу, та пеські душі, кільканадцять гайдуків, накинулись на велетня, але порозлітались геть, мов з грушини перестиглі груші. Молодик знову був стрибнув до пана ката, а гайдуки на цей раз ставши обачнішими, гуртом накотились на нього ззаду й збили-таки з ніг.

Звалили вони й старого Романюка, а йнявся він до рук їм теж нелегко.

— Сонм лукавих одержаша мя, — бурчав Оникій Бевзь, роблячи своє, стираючи з опуклого низького лоба піт і скоса поглядаючи, як там гайдуки пильнують порядку.

Пильнували вони й справді непогано. Та тільки Явдохи, Михайликової неньки, ніхто з них і не помітив, бо клопоту в бравих молодців було й без неї.

А наша мила ненька, підкравшись до помосту й витягши з-за пояса кривий ятаган, що з ним ніколи й нігде не розлучалась, уже розтинала одне за одним кріпенькі пута на сербах, хорватах і поляках, що лежали, чекаючи в смерті свого ряду.

Вони Михайликову матінку впізнали і довірливо ждали, коли ж вона подасть їм знак, хоч і важко було стриматись, бо їхній же товариш, Богосав, стояв уже з вірьовкою на шиї і хисткий дзиґлик гидко порипував під ним. Життя співака доходило останньої грані, і Роксолана Купиха біля помосту нічого не чула вже й не бачила, крім чорнющих спокійних очей приреченого на страту сербина.

От-от Оникій Бевзь, гладкий катюга, мав з-під ніг у Стояна вибити дзиґлик, напруження в юрмі зростало до останнього обруба, і Романюк не витримав.

Рвонувшися від гайдуків, сивоголовий закарпатець нелюдським зусиллям видерся з їхніх рук та й кинувся до сербина, товариша, котрого він сам же й підманув на необачний крок, який привів їх сюди, до цих трьох шибениць.

Хтозна, чим скінчився б цей порив, коли б у той же мент, ціною страшної напруги досі не спитаних сил, не вирвався б та не стрибнув на поміст і Михайлик.

Скочили нараз і всі ті серби та поляки, котрих уже встигла звільнити від пут Михайликова мама.

Встрявав уже до бійки з гайдуками і ввесь майдан.

Гнат Романюк, і Михайлик, і серби з поляками, всі вони кинулись до шибениці, бо Стоян Богосав уже заборсався в повітрі.

Аж порятунок Стоянові приспів на ту мить і без них.

Невідь-звідки взявшись, на помості виник перед катом Козак Мамай, без шаблі, без шапки, без бандури, як утік тоді з гетьманської цюпи, — навіть в одному чоботі, бо другий червоний сап’янець ще й досі десь там, либонь, погойдувався на гетьманській шибениці в селі Буряківка, куди почепив його якийсь буряківський дотепник.

Сильно брязнувши Оникія Бевзя в щелепу, аж той сторчака злетів з помосту геть, Мамай, видраною з рук у гайдука шаблюкою, хутко перетяв вірьовку й устиг підхопити Стояна в обійми.

Аж тут тільки з’явилась