Читати книгу - "Вітер у замкову шпарину"

побачив, що він намок лише з одного боку, і кілька разів одкусив з іншого. Потім поклав хліб на купину, щоб роздивитися чотиристволку (наскільки це дозволяло скупе місячне сяйво і слабке фосфоресцентне світіння болота). На вигляд і дотик рушниця була суха, як і запасні набої. І Тім знав, як зберегти їх такими й надалі. Він відірвав шматок від сухої половини буханця і запхав запасні набої глибоко в м’якуш, заткнув дірку і поклав хлібину біля торби. Тім сподівався, що торба висохне, але напевно не знав. Повітря було дуже вологе, і…

І тут з’явилися вони, дві потвори, що стрілою мчали прямісінько на Тімів острівець. Він зірвався на рівні й прокричав перше, що спало на думку.

— Краще не суньтеся! Не суньтеся, дурні! Тут стрілець, справжній син Ґілеаду й Ельда, тому стережіться!

Він сумнівався, що такі звірюки з їхніми курячими мізками мали хоч найменше уявлення, про що він їм кричить (чи що їх би це зупинило), та звук його голосу їх налякав і вони метнулися геть.

«Глядіть не розбудіть оту вогненну діву, — подумав Тім. — Бо вона підніметься і підсмажить вас тільки задля того, щоб припинився цей галас».

Та хіба в нього був вибір?

Наступного разу, коли живі підводні човни торпедами помчали на нього, хлопчик закричав і заплескав у долоні. Він би й по порожній колоді постукав, якби була колода, і най би та дракониха в На’ар провалилися. У Тіма з’явилася думка, що палюча смерть від її подиху була б і то милосердніша, ніж мучитися в зубах у тих гадів підводних. І, безперечно, та смерть була б швидша.

Тім хотів би знати, чи Збирач був десь поряд, спостерігав і зловтішався. Якась правда, напевно, в цьому була. Спостерігав — так. Але Збирач не став би бруднити чоботи в смердючому болоті. Він сидів десь, де було сухо і приємно, та дивився виставу в своїй срібній мисці, а довкола кружляла Арманіта. А може, навіть сиділа в нього на плечі, спершись підборіддям на крихітні рученята.

Коли брудний світанок став просочуватися крізь навислі над головою дерева (обвішані мохом страшезні покручі — Тім таких ще ніколи не бачив), довкола його купини вже кружляло з дві дюжини тварюк. Найкоротша з них була з десять футів завдовжки, та більшість були набагато довші. Крики й плескання в долоні більше на них не діяли. Вони збиралися напасти на Тіма.

Наче тільки цього бракувало, через зелений дах болота тепер проникало достатньо світла, і Тім бачив, що за його смертю й подальшим поглинанням спостерігатимуть глядачі. Їхні обличчя ще приховував уранішній присмерк, і нещасний Тім навіть трохи цьому порадів. Їхні сутулі напівлюдські обриси були й без того страшні. Вони стояли на найближчому березі, за сімдесят чи вісімдесят ярдів од купини. Тім роздивився з півдюжини, але їх могло бути й більше — надто темним і туманним був ранок, щоб сказати напевне. Плечі у них були заокруглені, кошлаті голови випиналися вперед. Лахміття, що висіло на їхніх безформних тілах, могло бути рештками одягу чи смужками моху, як ті, що звисали з гілля. Тіму вони здавалися маленьким плем’ям болотяників, що піднялося з трясовини, аби лише подивитись, як плавучі потвори дражнитимуть і зрештою зжеруть свою жертву.

Та яка різниця? Все одно мені кінець, дивитимуться вони чи ні.

Від зграї відділилася одна рептилія і, хльоскаючи хвостом по воді, попливла до купини. Доісторична голова здіймалася над поверхнею, пащека розійшлася у вищирі, довшому за все Тімове тіло. Потвора вдарила нижче того місця, де стояв хлопчик, і сила удару була такою, що вся купина затремтіла, мов желе. Кілька спостерігачів з берега заухкали. Тім подумав, що вони наче уболівальники на суботньому змаганні в «Очки».

Ця думка так його розлютила, що страх випарувався без сліду, поступившись місцем гніву. Невже водяні звірюки зжеруть його? Іншого можливого розвитку подій він не бачив. Та якщо чотиристволка, яку дала йому вдова, не надто намокла, він міг би змусити бодай одну тварюку заплатити за сніданок.

А якщо не вистрелить, я візьмуся за ствол і битиму гада руків’ям, аж поки мені рука не відірветься.

Істота вже виповзала з води. Пазуристі й короткі передні лапи роздирали очерет і водорості, лишаючи чорні подряпини, які швидко наповнювалися водою. Хвіст почвари (чорнувато-зелений угорі й білий, як черево мерця, внизу) усе тягнувся за нею з води, плескаючи по воді й розкидаючи віялом навсібіч грязюку. Над мармизою пульсувало й пульсувало ціле гніздо лупатих очей. Усі вони були прикуті до обличчя Тіма. Клацнула довжелезна пащека, зуби наче перемелювали каміння.

На березі (ті сімдесят ярдів віддалі здавалися тисячею коліс) знову заухкали болотяники, наче підбадьорювали чудовисько.

Тім відкрив полотняну торбу. Його руки не тремтіли, пальці впевнено робили своє, хоча потвора вже наполовину вилізла з води на крихітний острівець і тепер лише три фути відділяло Тімові ноги в мокрих чоботях од ляскоту тих зубів.

Він звів один з курків, як показувала йому вдова, поклав на нього палець і опустився на коліно. Вони з жахіттям, що наближалося, опинилися на одному рівні. Тім відчував його смердюче дихання і бачив пульсуючу рожеву пащеку. Та все одно Тім усміхався. Він відчував, як розтягуються губи, й радів. Приємно було всміхатися в останні миті життя, так, дуже приємно. Єдине, про що він шкодував, — що то не Збирач податків у скарбницю Баронії виповзає до нього на берег зі своєю зрадливою зеленою подружкою на плечі.

— Побачимо, як тобі це сподобається, гидото, — пробурмотів Тім і натиснув на гачок.

Звук був такий гучний, що Тіму спершу здалося, ніби чотиристволка вибухнула у нього в руках. Однак вибухнула не рушниця, а бридке гніздо очей на голові в рептилії. Вони пирснули чорнувато-червоним гноєм. Істота закричала від болю і вигнулася назад, на свій хвіст. Короткі передні лапи забилися в повітрі. Почвара впала у воду, забила ногами й перевернулася на спину, показуючи живіт. Довкола голови, що частково занурилася під воду, стала розпливатися червона хмара. Голодний вищир старезної істоти став посмертним. У деревах зашуміли, затріскотали й залопотіли крильми наполохані птахи.

Усе ще купаючись у тій холодності (й усміхаючись, хоч сам він цього й не усвідомлював), Тім відкрив чотиристволку і витяг зужиту гільзу. Вона ще диміла й була на дотик теплою. Він ухопив половинку хліба, узяв хлібну пробку в зуби і великим пальцем заштовхнув запасний патрон у порожню камеру. Потім рвучко закрив рушницю й виплюнув окраєць, що мав тепер присмак мастила.

— Ну