Читати книгу - "Зозулята зими"

— Харе втикатися, Льоха. Бабки мої, потому й мені рішать.

Помітивши, як я криво посміхаюся, спостерігаючи за муками гігієнічної творчості, просто моментально щезають в іншому відділі. Ага, точно — відсутність прищів на пиці — то гарант від поразок, що вирішує купу проблем.

Зупиняюся здивована власним відкриттям. У більшості людей звичайне нормальне життя і їм байдуже до того бардаку, що відбувається зараз у середовищі сильних міста цього, до смертей, які ще мить тому, мені здавалося, отруїли своїми запахами довкілля. Діти в школі на уроках, садочок дитячий працює, хтось когось зраджує, кохає, купує валентинки, підліткові прищі виявляються набагато важливішими, аніж смерть якогось там сина місцевого олігарха чи самого олігарха. І мені на мить хочеться стати однією з них, отих звичайних, нормальних людей.

І я купую собі апельсинку. Після моєї застуди вітамін С не зашкодить. Ще з годину блукаю супермаркетом. На вулицю, до зими йти неохота. Хай ще хоч трішки побуду нормальною. Заходжу в дорогі бутіки з завернутими для язика брендами, де-не-де святкові знижки для закоханих — Pierre Cardin, Dolce & Gabbana, Galliano, GF Ferre, Dior, Kenzo, Armani, Louis Vuitton, Sergio Rossi… Після відділу з парфумами захотілося на свіже повітря. Чого забагато, то не на користь.

Виходжу з супермаркету і вклякаю від здивування. Мої ноги привели мене геть у протилежний бік від того місця, де мені треба було бути на співбесіді. Чорт, співбесіда мала відбутися три години тому. Я й досі без роботи, тобто в активному пошуку. Та щось мені здається, що коли я завтра з’явлюся на ту співбесіду в призначений час, то та сама робота чекатиме на мене.

З чистим серцем мандрую далі. Всередині раптом вмикається мій одвічний друг та ворог — той самий внутрішній голос. От хай далі він мене веде. Засніжені вулички, заклопотані лиця людей, усміхнені та не дуже. Наче буденне звичайне життя, але… Відчуваю, нутром відчуваю — то тільки машкара буденності. Пригадую свій сон, подумки вкотре листаю папери з Інчиного файла… Що ж ти приховуєш, Зимо, чи кого? Відповідь десь зовсім поруч. І щойно я наче вхопилася за ниточку, яка веде мене… І сестра Олега, тобто майже мертва сестра Олега, до цього також причетна, бо в моєму нічному видінні була вона…

Зупиняюся, пришпилена несподіваним відкриттям. Всередині все стискається до маленького атома. Роззираюся. Навіть не дивуюся. Переді мною той самий секонд-хендівський ринок, де кілька днів тому я познайомилася з дівчинкою Майєю. Внутрішній голос, словами Інни настирливо уточнює: «Мертвою дівчинкою Майєю». І додає: «Ти вже на місці. Прийшла».

Ринкове життя вирує. Продавчині активно порпаються у своїх картатих торбах, виймаючи з них чергову порцію ношеного заморського шмаття, обробленого чимсь геть паскудним, бо воно мені смердить навіть більше аніж суміш дорогих парфумів зі супермаркету. Морщу носа. На лавах, на столах, на землі валяється секонхендівський мотлох. На мене ніхто не зважає, зараз не до цього, йде обмін інформацією — син двійку отримав, донька пізно з гульок повернулася, свекруха насварила, чоловік п’яний приліз, дебош влаштував, усім влетіло профілактично… І ось, врешті, нова доза потрібної мені інфи, яку інтуїтивно сприймаю — вночі на дискотеці випадково загинув син колишнього директора ринку, отого, що на хабарі стогривневому погорів. По-дурному зовсім загинув. Повідомлялося про це, як про щось буденне, смакувалося деталями, наче люди в місті вже почали звикати до таких новин — гинули сильні світу цього, а що тут скажеш — гроші хоч і не пахнуть та все ж мають свою вартість і не завжди номінальну…

Розмовляють дві жіночки поважного віку.

— Ага-ага. Мій Вітьок якраз на чергуванні був. То «швидка» вже за п’ять хвилин примчала. Звичайно, це коли у мами моєї серце прихопило, то вони годину їхали. А тут — синок такого цабе! Посковзнувся на рівному місці, шо значить. Перепив і вийшов на свіже повітря. От і подихав…

— Ох, і зла ти, Миронівно! Це ж дитьо чиєсь. Ти ж свого Вітька жалуєш, нє?

— Ой, Васько, не нада! Не починай! Ще скажи, жи його спецом прибили.

— А шо? Невже віриш — випадково? Там також не розчищають дороги, як ото у нас, тіко піском посипають?

— Та шо ти, Васько? Який сніг! Синок каже, що плитку там поклали слизьку дуже, от і… Нещасний випадок.

— Та ну? Мо’, то нашому шефу мстяться? Наче йому неприємностей мало з тим хабаром, — співчутливо зітхає Васька.

— Ох, Васю-Васю, ти ненормальна! Всіх жалієш! А коли ти ногу зламану місяць тому мала, то хто тобі підсобляв? Наш коханий шефчик і копійкою не допоміг, навпаки тягнув гнобитель з тебе за місце мзду, хоч місце цілий місяць порожняком ходило. Ага, мстять їм. Хто? Хіба той, що на небі. Скіко людей через того секонхендівського упиряку настраждалося? Побори з нас бере ше ті! А шоб доріжки порозчищати — то зась. Грошей, бачиш-но, у нього на непередбачувані потреби нема. Бо неждано в січні випав сніг. Шо, не помниш, як з дому то сіль, то пісок приносили?

— Пісочок? Ой, та що там той пісочок, Миронівно. У чоловіка таке горе! Всьо же син рідний! Вкатрупили дитьо спеціатєльно.

— Ніхто його синка не трогав, гарантія. Там кругом відеокамери. Видно на ній, як він посковзнувся сам і впав сам. Той запис відразу в міліцію забрали. Як доказ.

О! Рухаюся далі неквапливо ринком — і то там, то сям натикаючись на такі розмови. Вітер та сніг зробили свою гидку справу, ніс заледенів, щоки, здавалося, вкрилися тонкою кіркою. Заходжу в крихітну забігайлівку, котра притулилася скраєчку ринку і ледь помітна, наче тільки для своїх. Заходжу досередини. Увімкнене денне світло спотворює все усередині. Три крихітних столики, накриті якимсь ганчір’ям, яке напевне колись було білими скатерками в синю смужку. Дівчата-продавчині гріються, доливаючи собі до того, що тут називають чаєм чи кавою, чогось міцнішого. Пахне дешевим коньяком. Замовляю чай, бо якщо зараз не вип’ю чогось гарячого, то всередині почну покриватися кригою. І чого мене сюди занесло? Навіть не намагаюся зрозуміти, бо знаю — безглуздо, провидінню чи тому, хто мене сюди покликав, видніше. Знаю точно, що доп’ю свій чай, вийду на вулицю і відразу все зрозумію. П’ю, не кваплячись, бо щось я останнім часом утомилася від внутрішніх розборок когось чи чогось там зі мною. Нафіг. Хай зачекає. Продавчині за сусідніми столиками не звертають на мене уваги, говорячи майже про те саме,