Читати книгу - "Чого не гоїть огонь"

— Бригадо! Струнко! Спочинь! Струнко!

Виходить той вічний Залізняк із тим своїм рапортом. Звідомлення з фронтів. Розпорядження і наказ командира. Нагороди, похвали, догани. Далі знов «струнко». Знов «слава Україні». Знов три рази відповідь! І розходьсь!

А там чай, кусень яловичини з хлібом, порція овочів. А там «Боже великий, єдиний, нам Україну храни!». І сон, Міцний, здоровий, на свіжому сосновому галуззі, що пахне живицею, під кожухом, з якого несе потом… Весь ліс криється тьмою й завмирає, і лише в різних його кінцях, по маскованих криївках, по гніздах, що на високих соснах, не сплять вартові, цілу ніч зорять темряву, стежать за кожним порухом передпілля. Над ними морозне зоряне небо і серпик місяця.

Спить-відпочиває маленька армія у величезній історії світу, у просторі дев'ятисот мільйонів квадратних кілометрів, у маленькій точці на великій планеті, вкрита небом і тишею, готова завтра встати, щоб умерти для того, щоб жити життям вічним! Будь благословенна! Історія світу не згадає тебе на своїх сторінках, але ти у своїй глибинній величі збережешся в пам'яті тих, з кого постала і за кого боролась!

Йшли дні за днями, сонце все вище й вище здіймалося по сходах весни, сніг безнадійно тікав, лишаючи мокрі, темні плями, перші проліски забриніли на підогрітих місцях, а бригада все ще жила своїм «спокійним, мирним» життям.

Прийшов і Великдень, відомий дерманський Великдень з двома повними, освітленими церквами, з народом, що зливою зливався, як водоспад, з усіх своїх кутків у загальне море світла, співів і поцілунків. І от, коли під світанок спішило кожне з пасками на розговіння, якась злорада душа кинула грізне слово: «Німці!» Слово це понеслося, мов блискавка, люди хильнулись, мов хвиля, кинута підводним вибухом вулкану, хто куди. Але це була фальшива тривога. Німці в той день не прийшли.

Вони прийшли іншим разом, ген пізніше, десь у другій половині травня, коли на полях кипіла праця, коли сіялось і зеленіло, коли співали жайворонки.

За кілька днів перед тим Троян дістав невиразне повідомлення, що в Рівному формується окремий відділ з якихось нових ес-есів, так званих веркшуців, що складаються з польських елементів і узбеків, і що той відділ, правдоподібно, призначений для боротьби з партизанкою. Троян мав усі підстави припускати, що в обсяг інтересів того відділу може входити також і його бригада, але в повідомленні не було нічого конкретного, і, взагалі, зв'язки з німецькими урядами останнім часом значно погіршились і інформації стали рідшими й скупішими.

Причин для цього було немало, причому, крім загострення чуйності німецьких урядів, навчених гірким досвідом, певну роль відігравав також розрив Трояна з Вірою, в руках якої були чи не всі нитки рівненських інформацій.

У кожному разі, Троян, вразливий на кожний натяк в цьому напрямку, зарядив одразу гостре поготівля. Знаючи своїх противників як людей європейських і вигідних, він вважав, що з Рівного вони можуть дістатись до нього лише одним шляхом з двома розгалузками: на Мизіч з північного заходу і на Гільче з північного сходу. Він негайно ввійшов у контакт з УПА, в той час уже остаточно сформованою, два курені якої, під командою Полоза і Ясеня, стояли в Бущенщині, і разом з ними виробив план оборони у двох напрямках — Мизіч — Мощаниця — Верхів для Полоза і Ясеня, Гільче — Лебеді — Верхів для себе.

Обидва ці відтинки фронту були негайно обсаджені і відповідно забезпечені. Вступ на терен Дерманщини був, здавалось, заблокований.

Але яке ж було здивування Трояна, коли одного світанку на полях Заставщини, за яких п'ять кілометрів від Залужжя, появились чималі формації веркшуців, озброєних мінометами. Звідкіля і як вони там з'явилися? Не було часу на відповідь. Дві чоти Троянової бригади під командою Царенка, що закопалися на узгір'ї перед Лебедями, мусіли лишати свої позиції і поспішати назустріч веркшуцам, за яких два кілометри на захід, мусіли їх перейняти і звести з ними бій на дуже невигідних становищах і з дуже нерівною силою огню. І, як тільки той бій почав розгорятися, услід за веркшуцами на пригірку Заставщини появився великий відділ ес-есів, до зубів озброєних автоматичною зброєю, що вперто і методично розгорненою лавою повели наступ на Царенка. '

Царенко розщепив свої відділи, один проти веркшуців, другий проти ес-есів, тих і тих почав засипати гарячим, відпорним огнем, але ворога було вп'ятеро більше, і його лави двома крилами неухильно зближалися, загрожуючи оточенням.

Царенко мусів дати наказ до відступу під жорстоким ворожим огнем з дуже добрим прицілом. Падали вбиті і ранені, відчувалися втрати. На щастя, в той час від Верхівського лісу почулись кулеметні серії. То був сам Троян з другою половиною бригади, який мусів також залишити свої приготовлені становища на Верховеччині і поспішати на допомогу Царенкові. Веркшуци одразу попали під огонь Трояна, для Царенка залишились ес-еси. Ті й ті мусіли припинити наступ і залягти також на чистому полі, приблизно в тому самому місці, де хвилину тому лежали бійці Царенка.

Бій тривав, з обох боків безперервно барабанили міномети, строчили кулеметні серії, і під їх гуркіт за ес-есами в долині на сіножатях появилися три групи узбеків, які, одначе, не пішли на допомогу ес-есам, долиною, вздовж річки, побіля Чеського млина, а попростували на Дермань з виразним відхиленням до Залужжя.

Троян помітив новий маневр трохи запізно. Царенко не знав про нього взагалі. Прорвати лінію веркшуців, щоб загородити узбекам дорогу до села, не було можливості. Узбеки вже піднімалися під Турецьку гору, вже вступали в зовсім спорожнене село, вже впало кілька гранатних вибухів і загорілись крайні хати.

Троян розщепив свій відділ надвоє, менший залишив як прикриття проти веркшуців, а сам з більшим погнався Верховецькою долиною попід лісом назад на свою Попівщину, бо мав усі підстави думати, що узбеки, а з ними й веркшуци, напевно, не залишаться в селі, а попростують на його гніздо, щоб його зруйнувати. Троян вважав, що немає сенсу вести бій на імпровізованих, невигідних становищах та зчиняти боротьбу в самому селі, і єдиним його бажанням було якнайскорше зайняти свої криївки і гнізда на передпіллі Попівщини.

Царенко поки що зостався на своєму, дуже невигідному, становищі, майже в запіллі ворога, сам на сам із далеко сильнішим противником.

Залужжя тим часом горіло від краю до краю, все небо стало чорне від диму, вибухи полум'я і запах згару видно й чути було на десятки кілометрів. Місцевих людей майже не було видно, лише чути було рев худоби, мабуть, залишеної в хлівах,