Читати книгу - "У пастці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Портер вийняв навушник, поклав радіотелефон на письмовий стіл менеджера і вийшов у фойє.
— А нам що робити? — запитала Сера.
— Нічого — слухати.
Ми всі троє підійшли до дверей і прочинили їх на шість дюймів. Чули, як люди питають свої ключі від номера, цікавляться листами й повідомленнями, запитують про когось або цікавляться, як проїхати до Тоорака чи потрапити до «Фенні».
І раптом знайомий голос, від якого пучки як електрикою вдарило. Впевнений: не чекає на небезпеку.
— Я прийшов по пакунок, який минулого вівторка залишив тут містер Чарлз Тодд. Він каже, що здав його до камери схову. Ось у мене лист від цього, що уповноважує мене взяти цей пакунок.
Захрускотів папір, у той час як передавався лист. У Сери очі стали кожне завбільшки з яблуко.
— Ти справді писав його? — прошепотіла вона.
Я похитав головою.
— Ні.
Службовець готелю відповів:
— Дякую, сер. Зачекайте хвилинку, я принесу пакунок.
Запанувала тривала пауза. Серце у мене стугоніло в грудях.
Службовець повернувся.
— Прошу, сер. Картини, сер.
— Правильно.
Долинули невиразні звуки, коли за дверима несли згорток з картинами і теку для гравюр.
— Зараз я подам вам, сер, — раптом пролунав голос службовця зовсім поруч. — Ось, будь ласка, сер. — Він проминув контору, пішов крізь дверцята портьєрні на вихід. — Ви самі донесете, сер?
— Так. Так. Дякую. — Тепер, коли він тримав уже все в руках, у голосі його вчувався поспіх. — Дякую. До побачення.
Сера почала була:
— І оце все? — з відтінком розчарування, коли гучний голос Портера розрубав, наче сокирою, вельветовий спокій «Гілтона».
— Якщо ви не заперечуєте, ми потурбуємося про ці картини, — сказав він. — Я Портер, мельбурнзька міська поліція.
Я ще трохи прочинив двері й визирнув. Портер твердо стояв серед передпокою, великий і грубий, вимогливо простягаючи руку.
Обабіч нього — двоє поліцейських у цивільному. Біля чільних дверей ще двоє, у формі. Гадаю, біля інших виходів теж стояли поліцейські. Поліція зайве не ризикувала.
— Що таке… е-е… інспекторе… Я тільки виконую доручення… е-е… мого молодого друга Чарлза Тодда.
— А що це за картини?
— Уявлення не маю. Він попросив принести, та й годі.
Я нишком вийшов з контори, пройшов через дверцята на вихід. І трохи втомлено зіперся на письмовий стіл портьєрні. Він стояв за якихось шість футів попереду, трохи праворуч. Я міг дотягтись і торкнутись його. Гадаю, Портер вважатиме, що це досить близько, — як ми й умовлялись..
Мешканці «Гілтона» почували себе ні в сих ні в тих. Вони згромадилися неправильним півколом і придивлялись до того, що діється.
— Містер Чарлз Тодд попросив принести їх? — голосно запитав Портер.
— Авжеж, він.
Погляд Портера метнувся до мене.
— Ви просили його?
— Ні, — відповів я.
Мельбурнзька поліція, певна річ, домагалась вибухового ефекту, але це набагато перевершило мої сподівання.
Я опинився віч-на-віч з биком. Він збагнув, що його обдурено. Він сам себе звинуватив власними словами й фактом виконання такого доручення. Лють здіймалась у ньому, як гейзер, а руки потяглись до моєї шиї.
— Ти мертвий, — загорлав він. — Адже ти мертвий, бий тебе болото!
Він збив мене з ніг своєю вагою, і мені довелось вклякнути на одне коліно; я душився під його мертвою хваткою і двомастами фунтів; даремні були всі спроби відбитися від нього кулаками, його гнів виливався на мене, як лава. Бозна-які були в нього наміри, але люди Портера встигли відтягти його, перш ніж він замордував би мене на м'якому килимі. Підводячись зі скрипом, я чув, як клацнули наручники.
Він усе ще стояв поруч зі мною, скуті руки тремтять, дихання важке, сам увесь скуйовджений, злостиві очі набігли кров'ю. Якась мить непогамованої люті — і всю його цивілізовану зовнішність наче вітром здуло. Його жорстоке нутро — все назовні.
— Привіт, Гадсоне, — сказав я.
— Перепрошую, — неуважно сказав Портер. — Я не думав, що він сказиться.
— Атавізм, — сказав я.
— Що?
— Він завжди був дикуном, — пояснив я. — Під спудом.
— Вам видніше, — сказав він. — Я його бачу вперше.
Він кивнув головою Джікові, Сері й, нарешті, мені й поспішив за своїм в'язнем, що віддалявся.
Ми кліпали одне на одного очима. Мешканці готелю торопіли на нас хвилину-другу, потім почали розходитись. Виснажені, ми сіли на найближчу блакитну вельветову лавку, посадивши Серу посередині.
Джік узяв її руку і стис. Вона накрила своєю долонею мою.
На все це пішло дев'ять днів.
На все це затрачено чимало зусиль.
— Не знаю, як ви, — сказав Джік, — але я не від того, щоб напитися пива.
— Тодде, — сказала Сера, — ну починай же.
Ми були всі у спальні (в моїй): Джік і Сера розслаблені, я у Джіковому халаті, й ми обоє з ним трохи пахнемо ліками.
Я позіхнув.
— Про Гадсона?
— А про кого ж іще? Я не засну, доки ти нам не розповіси.
— Ну… Я шукав його або іншого подібного типа, перш ніж навіть зустрівся з ним.
— Але чому?:
— У зв'язку з вином, — пояснив я. — У зв'язку з вином, викраденим з Дональдового льоху. Той, хто вкрав його, не тільки знав про те, що воно там, як спуститися сходами, за непомітними дверима, зробленими у вигляді шафи… я сам кілька разів зупинявся у тому домі й ніколи не здогадувався про існування льоху… а згідно з Дональдом виходило так, що злодії мусили приїхати, наготувавши ще й відповідні ящики, щоб спакувати вино. Вино звичайно пакується по дванадцять пляшок у ящик., а в Дональда вкрали біля двох тисяч пляшок. З такою кількістю треба було добряче помарудитись. І часу це відібрало багато, а для зломщиків гаяти час — це ризик. А ще — це було особливе вино. Невеличкий маєток, як сказав Дональд. Це те вино, яке продають і купують як нерухомість, а коли його взагалі хтось і п'є, то коштує воно тижневу зарплатню за пляшку. І на додачу до всього це був такий ґатунок вина, що, перш ніж взагалі братися до крадіжки, треба мати професіонала, аби знати, як його зберігати і як продавати… а що Дональд займався саме вином і метою поїздки до Австралії було вино, то я відразу взявся шукати когось, хто знав Дональда, знав, що він купив Маннінгза, розумівся на доброму вині та на торгівлі ним. І тут — прошу, маєте — Гадсон Тейлор, достеменно така людина. Проте мені здалося, що це все надто просто… бо на вигляд він був не такий, як треба.
— М'який та приязний, — похитала головою Сера.
— І заможний, — додав Джік.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пастці», після закриття браузера.