Читати книгу - "Моє сторіччя"

Принаймні одне можна сказати напевно: як після хвилі загального об’їдання прийшла хвиля повальних мандрівок, так разом із економічним чудом з’явився феномен німецьких чудо-дівчат. Але хто саме, які з тих дівчат на обкладинках глянцевих журналів стали першими? Як звали ту, яка ще в п’ятдесят сьомому прикрасила обкладинку «Штерна»? Яка з численних юних красунь уславилася тим, що першою перетнула Атлантичний океан і часопис «Лайф» написав про неї як про «німецьку сенсацію»?

Як шанувальник наймолодшої школи, я ще на початку п’ятдесятих захопився близнючками — відразу по тому, як вони приїхали із Саксонії на канікули, аби відвідати свого батька, що покинув їх разом з їхньою мамою. Вони так і лишилися на Заході, хоча, коли я допоміг їм влаштуватися у вар’єте «Палладіум», часом нарікали, згадуючи свою балетну школу в Лейпциґу, бо обидві — як Аліса, так і Еллен — мали серйозні амбіції та мріяли про контракт у Дюссельдорфській опері: «Лебедине озеро» і таке інше.

На Кьоніґсаллеє, куди я водив їх на прогулянку вздовж вітрин, їхній саксонський діалект звучав напрочуд зворушливо і кумедно. У своїх лілових панчішках вони спершу просто привертали увагу, а потім уже стали справжньою сенсацією. Саме там їх і побачив директор «Лідо», який мандрував у пошуках талантів, а після моєї розмови віч-на-віч із батьком близнючок їм запропонували роботу в Парижі. Я теж спакував валізку. Уся ця дюссельдорфська метушня уже давно мені набридла. А оскільки після маминої смерті я не захотів одружуватися з директоркою наглядової ради нашого суперуспішного концерну, який випускав пральний порошок, то мені виплатили таку компенсацію, на яку я відтоді можу собі дозволити все що завгодно: подорожі, найкращі готелі, «крайслер» з водієм, згодом — віллу в Сант-Тропе, тобто всі атрибути життя типового плейбоя. Але насправді я вибрав собі цю лише на перший погляд привабливу роль тільки заради близнючок Кесслер. Їхня подвійна краса притягувала мене. Я сохнув за цими двома саксонськими тепличними квітками. Непомірно видовжені божественні стебла їхніх тіл надавали сенс моєму існуванню, хоча я так ніколи й не досягнув мети, бо Аліса і Еллен, Еллен і Аліса бачили в мені лише песика на повідку, який міг оплатити всі їхні примхи.

А в Парижі обидві стали взагалі майже недоступними. Усі шістнадцять довгоногих дівчат міс Блюбель — її називали «Дзвіночком», хоча справжнім її прізвищем було Лейбович, — жили як черниці: жодних чоловічих візитів у гримерну! Жодних контактів з клієнтами «Лідо»! А після шоу їх відвозили до готелю водії, яким було не менше шістдесяти. У моєму колі, а я тоді обертався серед ледарів найрізноманітніших національностей, говорили: «Легше зламати банківський сейф, ніж дівчину від Блюбель».

Та попри все я таки знайшов можливість нарешті прогулятися Єлисейськими полями з моїми коханими близнючками, точніше, сувора наглядачка дозволила мені це. А заодно доручила мені місію втішати їх час від часу, бо через тевтонське походження їх цілковито ігнорувала гардеробниця, а французькі дівчата жахливо поводилися з ними. Цим неймовірно тендітним створінням доводилося відповідати за всі військові злочини «бошів». Який сором! Як зворушливо вони плакали через це! З якою ніжністю я осушував ці сльози хустинкою…

Але згодом, коли прийшла слава, переслідування припинилися. А в Америці «німецька сенсація» отримала лише чисте захоплення публіки, без жодних неприємних сюрпризів. Врешті-решт і Париж схилився перед ними. Моріс Шевальє, Франсуаза Саган, Патриція Ґрація з Монако, Софі Лорен — усі танули від захвату, коли я представляв їм близнючок Кесслер. Лише Ліз Тейлор дивилася на тонкі талії моїх саксонських лілій із заздрістю.

Ох, Алісо, ох, Еллен! Як не захоплювалися ними всі, але жодному шанувальникові, жодному з цих хтивих жеребців так і не вдалося здобути їх. Навіть у Тоні Кертіса і Берта Ланкастера, які під час зйомок «Трапеції» невтомно намагалися завоювати то одну, то другу, це не вийшло, і мені при цьому не довелося виконувати роль наглядача. Але всі ми були друзями, тож підсміювалися одне над одним. І коли голлівудські зірки весело кричали: «Ice-creams!», щойно Еллен і Аліса під час перерви у зйомках з’являлися на майданчику, мої підопічні відповідали їм: «Hot dogs! Hot dogs!» І навіть якщо Берт Ланкастер, як стверджували згодом, таки зміг дістатися до однієї з близнючок, то навряд чи він отримав від цього багато радості, не кажучи вже про те, що він і сам, мабуть, не знає, котру з них звабив.

Вони були створені тільки для того, щоб на них дивитися. А це я міг робити де завгодно й коли завгодно. І аж до моменту, поки вони не знайшли власний шлях, до якого привів їх успіх, це дозволялося тільки мені. Їхній блиск змусив потьмяніти все довкола, навіть багатократно оспіване німецьке економічне чудо, бо Аліса й Еллен започаткували той самий феномен саксонських чудо-дівчат, який і досі змушує нас застигати від подиву.

Відтоді як ми знайшли одне одного, я і Анна, — у п’ятдесят третьому, у по-січневому холодному Берліні, на танцювальному майданчику «Яєчна шкаралупа» — ми танцювали, бо знайти порятунок можна було лише за межами павільйонів книжкової виставки з її двадцятьма тисячами новинок і десятками тисяч інсайдерів, які не змовкали ні на мить; ми танцювали за кошт видавництва (це був «Люхтерганд» чи свіжоспечений «Біненкорб» від «С. Фішера», але точно не натертий до блиску паркет «Зуркампа», ні, того разу це було в кнайпі, яку винайняв «Люхтерганд»); ми танцювали підкреслено еротично,