Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вільний світ 📚 - Українською

Читати книгу - "Вільний світ"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вільний світ" автора Тетяна Валеріївна Бєлімова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 65
Перейти на сторінку:
плаче, – голосно, невтішно, навзрид, – ніби це похоронку на мене принесли, а не сам я, живий-здоровий, повернувся додому (пізніше довідаюся, що вона лишилася сама, як палець: сини й чоловік загинули на фронті).

– А мати вже ж так тебе виглядає!

– А ти ж нічого не знаєш…

– Дарку, сестру твою, поховали… Уже й сорок днів відбули…

Зупиняюся, і всі ті, що йшли навколо мене, весело вигейкуючи й випитуючи про моє життя-буття в Німеччині (увесь мій «іноземний» одяг, черевики, валіза наштовхують їх на різні думки, а висновок такий, що не так уже й погано мені там велося, он і вбраний по-панському), теж враз зупиняються. Хто це викрикнув? Це такий чийсь жарт? Не дуже дотепно, але ж… Головне, що це неправда?

– Кого поховали? Коли?

Відведені очі, заціплені губи… Мнуться. Вичікують. Ждуть, хто ж нарешті наважиться й видасть скоромовкою, що «ото ще в червні Василь Невмиваний хотів був пожартувати, навів на неї, а воно й стрельнуло, майже два тижні ще пролежала, кров’ю кашляла… це ж легеню їй прострелив… якби ж дохтура якого…»

– Це правда? Га? Кажіть! Чого мовчите? Це неправда! Такого не може бути!

Мати моя, Марія, стара й згорблена, уся в чорному, іде мені назустріч (хтось із швидких хлопчиків-горобчиків уже встиг пурхнути до нашого обійстя й сповістити її). Вона всміхається мені гумовою безбарвною усмішкою, а очі сухі та гострі.

– Здрастуй, синочку. А Дарки ж нашої вже нема-а-а-є!

У мертвій тиші, що запала (усі задкують і розходяться – ця сцена не для сторонніх очей), лише вороняче каркання (Де їх стільки набралося, ядучо-чорних із величезними лискучими дзьобами почвар?) і тихо-приречене схлипування матері.

– Бачиш, сино-о-очку, як воно сталося? Для старостів рушники вишивала-а-а, а все пішло на спомин душі-і-і…

І її горе, помножене на тягар мого невисловленого (їй не стане легше від того, що я живий, що повернувся… мати тужить за Даркою – страшно, не по-людському, цей жаль болітиме майже фізичною, але глибоко схованою мукою… болітиме недовго, мати поспішатиме до них – до батька, сестри), не поділиться, не зменшиться, назавжди застигне осадом в її очах, в усій її постаті.

– Яка ця Марія нещаслива… З чоловіком мало жила… Поховала в голод разом зі свекрами…

– І дочку вбили… Уже й війни не було…

– А хто зараз щасливий? Нема таких.

Робота день у день. Одноманітна, сільська, знайома. А весною хату нову будувати треба (хочеться будинок під шифером, щоб кілька кімнат просторих), хоч мати проти: «Живіть зі мною. Чи я вам заважаю?»

А мені відразу наказ: до колгоспу – на трактора. Та я й не проти. От тільки вчитися ж хочеться. Чи дадуть? Чи знову анкетою будуть межи очі? «Куркульський син»… «Перебував на окупованій території»… «Був на роботах у гітлерівській Німеччині»… Неблагонадійний я… А як інакше? «А працювати хто ж буде? Усі тільки вчитися хочуть! Ставай до трактора і працюй! – це мені голова. – А відробиш рік-два – там видно буде… Може, і пошлемо».

– Ти знаєш що, Юхреме. Ти ото менше про ту Германію розказуй… А то ніби хвалишся, що більше за нашого голову знаєш. Ти коли йому кажеш, як тра’ облаштувати, бо так у німців роблять, то йому щось наче робиться.

Слухаю материну балачку, слухаю й нічого не відповідаю. Знаю, що вона хоче як краще, так само, як і я хотів «як краще», коли ото Саві Григоровичу розповідав, якими плугами скородять «там, у них».

– Ти, Юхреме, оцю лише крайню залиш: вона не стара й не молода – гарно родить.

Треба порубати старі вишні навколо хати, що їх ще батько саджали. Податок. Маємо платити за кожне дерево, за город, за корову (стоїть у тяжі й уже не доїться – «запустилася», тож мати чи Оля носять яйця на базар у Монастирище, а оті вторговані копійки складають для податку), за повітря ще поки не платимо. За життя теж. Наше життя безцінне, бо нічого не варте, як і наша праця в колгоспі.

Воля… Звільнений від ворогів простір. Цей світ, знаний і знайомий до найменшого камінчика на річці, кому він належить? Чи ж мені, тобто нам? Чи «їм»? Тим, хто не дає рекомендації на навчання, не платить грошей за роботу (а мені – «осту» – Німеччина платила по марці на день), елементарного посвідчення особи (а «там» у мене був паспорт! не пошкодували на раба паперу).

Воля? Воля… Чи ж цього сподівалися, повертаючись? Хотіли й тут рай своїми руками розбудувати – для себе – батьків – дітей – рідних – односельців… Знали як (чи лише думали, що знаємо), вірили в себе, у те світле майбутнє (вірили чи просто дурили себе). «Ти про ту свою Германію забувай, хлопче! Тобі ж краще буде», – і не порада зовсім, а наче погроза.

Може, і так… Може, їхні методи і є «капіталістичними», та чи ж не байдуже до того коровам, якщо вони від цього краще дояться? Але чи ж мені з вами, розумними й владними, сперечатися? Я жити хочу! У мене син скоро народиться! Живіть собі, як живеться, не хворійте. І мене не чіпайте.

Пароплав «Австралія»

«На білому-білому пароплаві ми попливемо в далеку країну за океаном!

1 ... 53 54 55 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вільний світ», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вільний світ"