Читати книгу - "Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1"

Маккал ніби й не чув — він взагалі частіш схрещував погляд з Мері, ніж з її компаньйонкою.

— Уявіть собі лісові нетрі, переповнені мавпами і левами, слонами і вужами, де люди мало чим відрізняються від звірів. Там дівчатка дозрівають в дев'ять літ, а хлопчики в тринадцять — і в них вільне полігамічне життя.

— Гм-гм, — закашлялася Ізабеля, уявивши первісний гріх в африканському стилі.

— Про нас там казали так: вони — білі, як чорти, однорукі, одноокі і одновухі, — оповідав далі професор, — і хлопчикові захотілося побачити таких людей; він, уже маючи кількох жінок, утік до найближчого міста...

— А зараз що з ним? — поцікавилася удова.

— О, він досяг успіху! Спочатку написав книгу...

— Людоїдською мовою, — прокоментувала Ізабеля.

— Ну, що ви така прискіплива! Звісно, англійською, бо швидко її вивчив. Право на видання викупили і німці — він тепер багата людина. Осів у Нью-Йорку, виступає в кабареті: грає блюзи, пробиває шкіру ножем, а кров не виступає, ковтає вогонь, примушує розквітати зелені вазонки!

— Я ще можу погодитися, що він вивчив мову, але фортеп'ян...

Ізабеля насмішкувато позирала на Едвард а.

— А що таке фортеп'ян? Та на ньому за півтора року навчився грати в'язень з-під Оклахоми і тепер навіть уклав контракти з кабаретами!

І він затарабанив по клавішах знаменитий канкан.

Ізабелі пригадався Париж, щедрий на пестощі і зрадливий Турбійон, що так уподобав молодшу сестру Еву, аж знехтував усіма чеснотами «Вернери в хутрі», навіть прихованими. А та безсоромниця покинула такого вродливого хлопця...

Маккал узяв її за руку:

— Міс не цікаво мене слухати — вона про щось мріє?

Хитруватий професор нарешті забув про фортеп'ян і почав нарікати, що жінки вимучують своє тіло дієтами та руханками задля офіціяльної краси, коли можна безболісно перейти на трав'яне харчування.

Удова згадала про соковиту печеню і зітхнула: на вечерю подавали розмаїті салати. Певно, щоб не відчути голоду по такому прийнятті, Едвард Маккал розвинув теорію про те, що всі зайди можуть заввиграшки зробити в Америці кар'єру, не згірш Бата Кіндаї.

— Мій приятель нещодавно побував у Оксфорді...

— Ви маєте на увазі мурина? — пустила ядучу стрілу Ізабеля.

— Ні, точніш сказати — колега, — не образився професор. — Так він відшукав у архівах особистий список прадіда Джоржа Вашінгтона. Скажу вам, то був ще той лінюх, легкодух і гуляка. Він покинув школу з причини поганої поведінки та ще й не заплатив боргу — сімнадцять шиллінгів і десять пенні. Тоді його навіть передали поліції, але там пошкодували хлопця й відпустили. І він дременув до Америки!

— Скільки ж тепер Америка винна Британії? — знову не втерпіла Ізабеля.

— Уже нічого! — засміявся Едвард. — Мій колега пішов до університетської каси і склав цю суму.

— Як цікаво ви оповідаєте! — вигукнула удова.

— Це моя професія — оповідати цікаво й захопливо, інакше мене попросять звільнити місце в унівеситеті і заробляти собі на хліб важкою фізичною працею!

Мері Еммері, відчуваючи в грудях прискорене серцебиття, забула, що запросила цього гостя задля знайомства з Ізабельою і що вона на добрих десять років старша за цього балакуна та прихильника конюшини. Едвард же поводився з обома жінками однаково прихильно і ввічливо.

— Вікна мого кабінету також виходять в сад, — мимохідь кинув, коли удова водила його усім домом, пишаючись новочасним умеблюванням.

— Я навіть не завжди їх зачиняю на ніч...

«Ага, — подумала Ізабеля, — уже змовляються про побачення!» І, попрощавшись, пішла до себе.

Уранці в маєток прибув із візитом Нік Картер і дізнався, що вдову пограбував колишній інтелігентний в'язень, який за півтора роки навчився грі на фортеп'яні і під личиною професора Маккала гастролював з лекціями про здоровий спосіб життя. Усі її коштовності зникли через незачинене вікно в сад.

— Ізабельо, — докірливо сказав Нік, — невже ви не примітили, що він мантій?

— Я примітила, та місіс Еммері на все заплющувала очі, коли я намагалася його приперти до стінки, — виправдовувалася Ізабеля. — Вона так його вподобала!

— Вподобайте й ви мене! Я маю чисту біографію! — посміхнувся Картер.

Ізабеля зашарілася.

— А ви часом не знаєте мурина, який написав книгу про своє дитинство в африканських нетрях?

— Знаю. Він неписьменний... На цьому заробив якийсь поворотний газетяр.