Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

Десь з місяць Звенигородку колотило. Коли «лісовики» ловили десь типів з «Совдепії» — вони їх били і ганяли вулицями, коли «совдепівці» ловили «лісовиків» — сплачували їм тією ж монетою. Зо два рази Ром потрапляв у засідки, одного разу навіть у руки розлюченому Кактусу, який досі ходив з величезним синцем під оком. Та йому все щастило. Третього разу вороги підловили, коли мати послала його до центру за сіллю. Кактус притягнув із собою напівкримінального авторитета, «старшака» Яструба. Чоловік шість оточили Рома й притисли в кутку за клубом. В спину йому впирався невисокий грядець паркану. Кактус вже зловтішно потирав руки, хоча ближче підійти боявся, а Яструб підскочив і труснув Рома за лацкани. На його нещастя верхівка паркану надломилась й Ром беркицьнувся назад у клумбу. Коли він скочив на ноги, «совдепівці» тупцювали по той бік паркану, а старшак від несподіванки стояв, вилупивши очі. Тож Ром не став довго чекати, влупив що є сили кулаком по червоній від люті Яструба пиці — аж у того кров приснула з носа — і з криками: «Я вас по черзі зловлю, гібриди!» — смикнув клумбою через городи. Бо, хоча бійка проти десятка противників і вважалась честю для його пращурів-запорожців, — «та нема в мене гострої шаблі, щоб порубати їх на капусту!».

За чотири тижні кривавих бійок в «Сайгон» приїхала делегація. Ром, Зося, Пшоль і ще зо п'ять хлопів сиділи на лавах у парку, коли знов прибігла замурзала малеча і сказала, що їх шукають «совдепи». Через хвилину до столиків підкотила інвалідна машина, в якій сидів десятикласник-інвалід Вадюха з дужими руками, який крутив на турніку «сонце» й бився залізними милицями, як сам диявол. А позаду підтягувались ще бійці з «Совдепії» — усього чоловік п'ятнадцять.

— На танках приїхали, — насмішкувато сказав Ром.

Переговори затягнулися. Добалакались до такого: зустрічаємось за тиждень, у суботу — на пустирі за старим тиром. Сто на сто. Без ціпків, бит і ножів — і там вияснимо, хто сильніший. Вже того ж вечора напівбандит Вася Шитка, який сидів по «малолєтці» і підтягнувся з Ватутіно на підмогу «Сайгону», дістав з кишені «фінку» й сказав: «Вони в мене потанцюють!»

До суботи не дочекались. Вже зранку в середу в місті задиміли вихлопними газами «воронки» міліції, які за решітчастими вікнами звозили до райвідділку «бійців» з «Лісу» і «Совдепії». Як потім сказали: «стуканув» у міліцію Сашок Астрахан з «совдепівців». Романа на «обізянніку» не возили, бо начальник міліції просто подзвонив батькові на роботу. Злий, як чорт, Віктор Рудинський пригнав додому ще до обіду, не дав Роману навіть як слід одягнутись, і той, ледве накинувши штани і сорочку, в домашніх капцях заліз до батька в машину.

— Ну що, догрався? — кричав йому батько. — Сам начальник подзвонив, каже: вези свого синочка в камеру!

Тож всю дорогу до райвідділку Роман мав що слухати.

Слід сказати, що Астрахан постарався скрупульозно. Коли всіх, кого вдалося зловити, посадовили в актовому залі райвідділку: по один бік від проходу «совдепівців», й «лісовиків» — по інший, у залі зібрались чоловік сто тридцять, тобто більше половини всіх «гладіаторів». Списки були досить повні, і міліції залишилось лише встановити адреси й номери телефонів.

Напруженість зростала. Ні Ром, ні інші хлопи не знали, чого чекати. Та хвилин через сорок у залу ввійшов високий чорнявий капітан — начальник дитячої кімнати міліції, й прочитав гнівну тираду про кримінальну відповідальність. Потім пригрозив, що всіх, чиї імена є в списку, міліція тепер навіки бере на замітку. На тому все і скінчилося.

Коли вони вийшли з райвідділку, батько лиш розлючено сопів, а тоді сказав:

— Завтра поїдеш до Одеси, в гуртожиток. І щоб до осені ноги твоєї тут не було!

«Одеса-мама, ми твої піжони», — чомусь промайнула в голові у Романа стара босяцька пісенька. Невже таки всіх босяків неодмінно шлють до Одеси?

Тож о шостій годині наступного ранку Ром вже трусився через поля, через лани й круті пагорби в старому пошарпаному «Лазі», який рівно за шість з половиною годин повинен був привезти його до самого синього моря…

…Зоря зелена в небі погаса,

Коней з ковшів дубових напоїли,

Самі ж у битві не пили, й не їли,

І притупила слух шаблюк яса,

І припилила зір важка пилюга,

На бирки випала, на кунтуші

І лиш не вкрила полум’я душі,

І лихо з ним, а серце добре стука…

Серпень 1920 р.

…Об’єднаний загін Цвітковського спільно із повстанцями отамана Дашківського зненацька ввірвався в Звенигородку. Атаку готували заздалегідь, ще в липні Юрко Тютюнник передав людиною зі Львова — сприяти повстанню! Рудь привів свої сотні з Холодного Яру — спочатку до Цвітковського в Богуслав, потім до Медвина, що неподалік Богуслава.

Після удару на Звенигородку з міста вирвався загін червоної самооборони. Сотня Рудя хутко йшла на жашківський напрямок, куди й відступала тепер червона міліція — на з’єднання з рябоконцями. Саме звідси повстанню загрожували загони військового комісара Рябоконя.

Червоних наздогнали за Рижанівкою, рубали сходу, не зупиняючись, залишили позад себе зо два десятки трупів. Десь розвіявся степами ще з десяток. Відпускати не можна, бо приведуть до Звенигородки підмогу. Кубанці Плаксун і Печений взяли з собою відділ козаків й пішли на захід дозорами.