Читати книгу - "Нащадки скіфів"

— Ну, з Артемом ми окремо поговоримо. А що ви скажете, Лідо?

Певна річ, все те, що сьогодні відбулося на її очах, справило на дівчину велике враження. Зрозуміло: адже вона була єдиною серед товаришів, хто не брав участі в нічному обговоренні наступних подій, і тому для неї поведінка Артема була цілковитою несподіванкою. Тепер Ліда ледве стримувала радісний сміх. Це була реакція після нервового напруження всього ранку. Зараз, коли грізна небезпека, яка звечора нависла над товаришами, остаточно розвіялася, Ліді хотілося розцілувати й Івана Семеновича, і Дмитра Борисовича, а головне — сміливого Артема, який так одважно поводився в змаганні з Дорбатаєм. І вона відповіла археологові тим, що дзвінко поцілувала його в щоку.

— Ой, Дмитре Борисовичу, як чудово все вийшло!

Цього не чув Артем, що підходив до товаришів у супроводі вірної Діани. Бо він насамперед спитав:

— Ну, здасться, я виконав усе, що треба було, Іване Семеновичу? І тримався як слід, правда?

— Майже, — відповів геолог, — якщо не зважати на такі вигуки, як «старий шахрай» тощо.

— Так він же все одно не розумів, — простодушно пояснив Артем. — А мені треба було якось відвести душу… До речі, Дмитре Борисовичу, що робити з цими священними речами? — спитав він, вказуючи на чашу й ніж, що їх він усе ще тримав у руках. — Це ж неабиякі коштовності, особливо з вашого, археологічного погляду. А для мене це, крім того, й трофеї!

Дмитро Борисович хотів було взяти чашу й ніж, його очі загорілися. Але Іван Семенович безжально спинив його:

— Негайно віддати помічникам віщуна, — розпорядився він. — Коли ми візьмемо їх, це буде велика образа. Ні, ні Дмитре Борисовичу, і не думайте! Я розумію, що вам дуже хотілося б якщо не лишити їх собі, то принаймні добре вивчити, розумію. Але — не можна. Отож подивіться, навіть не беручи в руки, — і Артем оддасть їх.

— Шкода… — пробурмотів Дмитро Борисович, якому страшенно не хотілося розлучатися з рідкісними знахідками, хоч він чудово розумів, що геолог мав цілковиту рацію. — Ви лише подумайте, друзі, свідками чого ми були зараз! Правда, відправу не було доведено до кінця…

— І ви шкодуєте з приводу цього?

— Та не зовсім… Але чи уявляєте ви собі, який вигляд мала велика скіфська відправа? Оцим кам’яним ножем Дорбатай перерізував горло жертві, яку тримали його помічники. Кров жертви стікала до золотої чаші…

Ліда відчула, що її нудить. Але археолог не помічав нічого. Він вів далі:

— Тоді Дорбатай або котрийсь з його жерців відрубував ще жертві праву руку й кидав її в повітря. А кров у золотій чаші сам ніс на верхівку купи з хмизом і там поливав нею священний меч. Тому той меч такий чорний… Саме такою, скільки я знаю, була стародавня скіфська відправа з жертвами…

— Ясно, Дмитре Борисовичу, ви не можете примиритися з думкою, що я завадив вам побачити все це на власні очі, — насмішкувато зауважив Артем.

— І навіть не тільки побачити, а й відчути на власній шиї, — додав з красномовним жестом Іван Семенович.

— Та ну вас, — сконфужено відвернувся археолог. — Я вам розповідаю про серйозні речі, а ви глузуєте… Знав би таке, не говорив…

Розмова раптом урвалася. До них під’їздив Сколот. Його суворе обличчя цього разу було усміхнене. Голос звучав лагідно і дружньо, коли він заговорив:

— Сколот вітає чужинців з перемогою над Дорбатаєм. Сколот хоче сказати вам, що він все одно не допустив би здійснення погроз Дорбатая. Але так вийшло краще, бо обійшлося без бійки, хоч воїни Сколота були напоготові. Тепер ніхто не може торкнутися вас. Сколот запрошує вас до себе. Ви будете його шановними гостями!

Так принаймні звучали його слова після подвійного перекладу — Варкана і Дмитра Борисовича. Археолог хотів уже відповісти, що вчені охоче приймають гостинне запрошення вождя, як Іван Семенович виступив уперед і мовив:

— Я хочу сказати Сколотові ось що. Мене й моїх товаришів дуже дивує, чому ми чуємо ці щирі запрошення тільки від нього самого. Адже у Сколота є молодий син Гартак. Чому не запрошує нас і Гартак? Хіба він, славетний Гартак, вороже ставиться до нас?..

Це був хитрий і рішучий хід у складній, заплутаній обстановці. Якщо Гартак теж запросить чужинців бути його гостями, то він уже не матиме права шкодити їм. Священні скіфські звичаї не дозволяли цього. То було б ганебним вчинком!

Сколот слухав те, що перекладав йому Варкан, і його брови насуплювалися. Артем стежив за обличчям Гартака, який наче ховався серед почту Сколота. Він бачив: кривобокий одразу зробив був такий рух, наче бажав утекти, щоб не запрошувати чужинців. Але це було неможливо. Гартак зіщулився, увібрав голову в плечі. Очі його бігали по сторонах, уникаючи погляду мандрівників, особливо Ліди. Але ось почувся голос Сколота. Старий вождь говорив тепер урочисто і владно; і тільки вимовивши останнє слово, він глянув на сина. Цього було досить.

Кланяючись і вимушено всміхаючись, Гартак заговорив, розводячи руками. Навіть без перекладу було зрозуміло, що він просить пробачити йому за запізніле звернення і запрошує чужинців бути його гостями, як і гостями його славетного, могутнього батька.

— Гаразд, — поважно відповів Іван Семенович. — Тепер ми погоджуємося й приймаємо запрошення. Ми будемо гостями Сколота і Гартака!

І тільки товариші розчули те, що тихо додав геолог:

— В такий спосіб ми незабаром з’ясуємо все, що нам треба…