Читати книгу - "Мауглі"

добре знав, що всі сліди повертають вбік за милю до цього жахливого місця. Сотні років на цих скелях жили, роїлися, гніздилися дикі бджоли. Вони вкрили білий мармур скель старим медом, наповнили щілини в камінні своїми стільниками, і ніхто — ні звір, ні людина — на наважувався турбувати їх. З обох боків тісної ущелини звисали вниз чорні оксамитові штори. Мауглі похолонув від жаху, коли, придивившись краще, впізнав у них мільйони бджіл, що сплять. Подекуди на уступах чорніли схожі на згнилі пеньки купи старих залишених стільників. Там, під захистом скель, виднілися нові бджолині споруди. В іншому місці дерева і повзучі рослини, що закріпилися в розколинах, були обліплені шматтям чарунчастої гнилої речовини. Час від часу Мауглі з Каа чули з глибини ущелини далекий шум, без сумніву, викликаний падінням наповненого медом важкого стільника, який зірвався у якійсь із внутрішніх галерей. Після такого падіння можна було чути сердите дзижчання комах, що прокинулися, чи мирний стукіт краплин меду: він стікав із каміння і падав з висоти вниз. Біля підніжжя скель тяглася вузька смуга плаского берега, яка геть уся була завалена темними високими купами, що нашарувалися тут здавна. Купи ці складалися з мертвих бджіл, стільників, що впали, крилець метеликів, які залетіли сюди, щоб поласувати медом. Все це, падаючи донизу, утворило з часом гори м’якої чорної маси. Вона гнила, й одного запаху, який ішов від цих куп, вистачило б, щоб злякати будь-яку істоту, яка знала, що таке Дрібний Народець.

Каа знову поплив угору за течією річки, доки не досяг піщаної відмілини біля гирла ущелини.

— Дивися, он там лежать останні жертви Дрібного Народцю! — сказав він.

На відмілині лежали скелети пари оленів і буйвола. Мауглі бачив, що ні шакал, ні вовк не чіпав цих кісток: вони зберігали те положення, в якому тварину застала смерть.

— Ці нещасні, мабуть, не знали, куди потрапили. Вони перейшли заборонену лінію, і бджоли кинулися на них і вбили, — пробурмотів Мауглі. — Ходімо краще звідси швидше, доки Дрібний Народець не прокинулися.

— Вони не прокинуться аж до світанку, — сказав Каа. — Тепер я дещо розповім тобі. Багато-багато років тому забіг сюди з півдня один олень, за яким гналася Зграя. Він не знав цієї частини Джунглів. Засліплена страхом, тварина примчала до цих бескидів і стрибнула вниз у річку. За нею летіла Зграя, яка була так розпалена переслідуванням, що не помітила, куди привів її слід здобичі. Багато вовків зі Зграї кинулися тоді зі скелі у воду за оленем, та вони всі померли раніше, ніж торкнулися води. Але й ті, хто не стрибнув у воду, залишилися нерухомими на скелях. Олень же виявився живим!

— Як це могло статися?

— Отак. Він примчав першим і, рятуючи своє життя, встиг стрибнути вниз раніше, ніж Дрібний Народець зрозумів, у чому справа.

А коли він зрозумів і приготувався до нападу, олень був уже у воді. Зграя ж, яка мчала за ним, наскочила просто на Дрібний Народець, стривожений рухом оленя й уже готовий до битви.

— Тож, кажеш, олень залишився живим? — перепитав Мауглі із запалом.

— Живий! Принаймні він не загинув тоді й, в усякому разі, якщо й загинув від чогось іншого, то не від Дрібного Народцю. Але у воді не було нікого з таким сильним тілом, як моє, щоб допомогти йому впоратися з течією; його, звичайно, ніхто не чекав у воді, коли він стрибнув у річку, як чекатиме маленьку людину один глухий, жовтий, старий пласкоголовий пітон, коли ззаду будуть мчати всі Червоні Собаки Декану. Ну, що ти думаєш тепер?

Каа поклав голову на плече Мауглі й поворушив своїм язиком біля його вуха. Обидва мовчали певний час, доки нарешті Мауглі першим не порушив тишу, прошепотівши:

— Це означає — потягти смерть за вуса. Каа, ти справді наймудріший у Джунглях.

— Так, це говорять й інші, не лише ти. Тепер обміркуй: якщо Червоні Собаки гнатимуться за тобою…

— О, вони, певно, гнатимуться за мною. Я зможу їх заманити. У мене під язиком є достатньо гострих, чіпких колючок, які увіп’ються в їхню шкіру.

— Якщо вони, засліплені люттю й гонитвою, бігтимуть за тобою і не бачитимуть нічого, крім твоїх плечей, то всі впадуть мертвими, навіть і ті, які кинуться у воду і попливуть вниз, бо Дрібний Народець поженеться за ними скрізь і накриє собою їх геть усіх. До того ж води Вайнганги стрімкі, а собак ніхто не підтримуватиме у воді. Якщо ж хтось із них упорається з течією Вайнганги й залишиться живим, то його віднесе просто до берега Сіонійських гір, де очікуватиме Зграя, яка перегризе йому горло.

— О! Ніхто не вигадає кращий план! Отже, уся справа в тому, щоб пробігти та стрибнути! Які дрібниці! Я намагатимусь добре заприятелювати з Червоними Собаками, так, щоб вони не відстали від мене!

— А ти оглядав скелі там, нагорі, з боку берега?

— Ні! Я мало не забув зробити це!

— То йди й оглянь. Там вся земля поорана ямами й тріщинами. Якщо ти зробиш хоча б один хибний крок, то твоє полювання закінчиться. Ну, я залишаю тебе тут і зараз піду повідомити Зграї, де вони мають чекати на Червоних Собак. Роблю це лише заради тебе, тому що, зізнаюся, я не маю ані найменшого бажання водитися з вовками!

V

Коли Каа не бажав підтримувати з кимсь знайомства, то він умів бути таким неприязним, як навряд чи хтось інший у Джунглях, хіба за винятком Багіри. А у ставленні до вовків Каа не був особливо люб’язним. Попрощавшись із Мауглі, пітон вирушив униз по річці. Він підплив до Скелі Миру і побачив Акелу та Фао, які, стоячи на березі, прислухалися до нічних звуків.

— Гей, ви, вовки! Слухайте! — крикнув глузливо Каа. — Червоні Собаки повинні помчати вниз до річки. Якщо у вас вистачить сміливості зустріти