Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Адже тим, які не розуміли моїх примусів, я відповів:

Ви подібні до дитини, що, знавши у світі тільки форму глечика, вважає її за абсолютну і не розуміє згодом, змінивши оселю, чому її дім деформували, відхилившись від форми глечика. Отак і тоді, побачивши, як у сусідній імперії виковують іншу людину, ніж ти, що відчуває, думає, любить, нарікає й ненавидить по-іншому, ти запитуєш себе, чому там деформують людину. Звідси й походить твоя слабкість, бо ти не врятуєш архітектури свого храму, якщо не знатимеш, що це тендітний малюнок і перемога людини над природою. І що є десь балки, колони, арки і контрфорси, щоб підтримувати її.

Ти не усвідомлюєш загрози, що тисне на тебе, бо бачиш у витворі іншого тільки наслідок минущої помилки й не розумієш, що загрожує навіки поглинути людину, яка вже ніколи не воскресне.

Ти вважаєш, ніби ти вільний, і обурюєшся, коли я говорю тобі про свої примуси. Вони і справді не жандарм, якого можна побачити, але ще сильніші через те, що їх не можна помітити, наче двері крізь твою стіну, якої ти зовсім не помічаєш, дарма що тобі треба обминати її, щоб вийти, це образа твоїй свободі.

Та якщо ти хочеш побачити, як з’являється силове поле, що засновує тебе і спонукає діяти, відчувати, думати, любити, нарікати й ненавидіти саме так, а не по-іншому, поглянь на корсет свого сусіди там, де він починає діяти, й тоді воно стане відчутним для тебе.

Інакше ти завжди не помічатимеш його. Адже камінь, падаючи, не зазнає дії сили, яка тягне його вниз. Камінь важить тільки тоді, коли нерухомий.

Так само й тоді, коли ти заперечуєш, що знаєш, що керує тобою. Для гнаного вітром листка вже немає вітру, так само як для кинутого каменя вже немає сили тяжіння.

Ось чому ти не бачиш великого примусу, що тисне на тебе й не засвідчує себе, як-от мур, якщо, наприклад, тобі свіне ідея спалити місто.

Так само ти не помічаєш і простого примусу мови.

Усякий код - примус, але невидимий.

Отже, я вивчав книжки володарів, накази, видані в імперіях, обряди різних релігій, церемонії похоронів, шлюбів і народжень, як мого народу, так і інших народів, і теперішніх, і минулих, намагаючись з’ясувати прості зв’язки між людьми в якості їхньої душі й закони, видані, щоб заснувати їх, керувати ними та увічнити їх, і я не знайшов їх.

А втім, коли я мав справу з людьми, які прийшли до мене з сусідньої імперії, де панує своєрідний церемоніал жертв, я ознайомився з ним, з його характером, ароматом і властивим йому способом любити або ненавидіти, бо всяка любов і всяка ненависть не схожі на іншу любов чи ненависть. Я мав право запитати себе про його походження і сказати собі: «Як стається, що такий-то обряд, який, на мою думку, не має ні зв’язку, ні ефективності, ні дії, бо походить зі сфери, чужої любові, засновує цю любов, а не іншу? Де міститься зв’язок між дією і мурами, які керують дією, і якість усмішки, належна цій людині, а не її сусідові?

Я не вдавався до марних дій, бо добре знав, і то протягом усього мого життя, що люди відрізняються одні від одних, дарма що відмінності спершу невидимі тобі, і їх годі пояснити, зберігаючи їх, бо ти користуєшся послугами тлумача, і його завдання - перекладати слова іншого, тобто шукати для тебе в твоїй мові те, що найкраще нагадує те, що було висловлене іншою мовою. Отак і любов, справедливість і ревнощі перекладають для тебе як ревнощі, справедливість і любов, ти в захваті від схожості між вами, дарма що зміст слів не той самий. А якщо аналізувати слово, від перекладу до перекладу, ти шукатимеш і знайдеш тільки схожості, і від тебе завжди тікатиме в аналізі те, що ти начебто зрозумів.

Якщо хочеш розуміти людей, не слід слухати, що вони говорять.

А втім, ті відмінності абсолютні. Бо ані любов, ані справедливість, ані ревнощі, ані смерть, ані пісня, ані віддавання себе дітям, ані віддавання себе володареві, ані віддавання себе творчості, ані обличчя щастя, ані форма інтересу не схожі одне на одне, і я знав людей, які вважали, ніби вони щасливі, заціплювали вуста або заплющували очі й удавали скромність, якщо їм виростали довгі нігті, а також інших, які грали в ту саму гру, показуючи тобі мозолі на своїх долонях. Знав і тих, що судили про себе відповідно до ваги золота в своїх підвалах, і це видавалося тобі мерзенною зажерливістю, бо ти ще не бачив інших, які відчували не менші гордощі й судили про себе з задоволеною самозакоханістю, якщо викотили на гору непотрібне каміння.

Але переді мною постало з усією очевидністю, що я помилився у своїй спробі, бо немає дедукції, щоб перейти з одного рівня на інший, і моя дія була не менш абсурдна, ніж дія базікала, що, милуючись разом із тобою статуєю, вдає, ніби лінією носа або виміром вуха пояснює тобі суть отриманого враження, що є, наприклад, смутком святкового вечора і є тут, як здобуток, що ніколи не зумовлений сутністю матеріалів.

Крім того, мені свінуло, що моя помилка полягала в тому, що я намагався пояснити дерево мінеральними соками, тишу - камінням, смуток - лініями, а якість душі - церемоніалом, змінюючи таким чином на протилежний природний порядок творення, тоді як мені годилося б спробувати пояснити піднімання мінералів угору розвитком дерева, упорядкування каміння - смаком тиші, структуру ліній - пануванням над ними смутку, а церемоніал - якістю душі, що єдина й не вміє визначити себе словами, бо саме тому, щоб зрозуміти її, керувати нею та увічнити її, ти й прийшов запропонувати мені цю пастку, що є даним церемоніалом, а не іншим.

Звісно, замолоду я полював ягуарів. Я використовував ями на ягуарів, у ямі було ягня, стирчали палі, зверху її прикривала трава. Приходячи туди вдосвіта, я бачив труп ягуара. Якщо ти знаєш звичаї ягуара, то й вигадуєш яму з палями, ягням і травою, щоб піймати його. Та якщо я прошу тебе вивчити яму на ягуара, а ти нічого не знаєш про ягуарів, ти вже не вигадаєш