Читати книгу - "Гроза, Шиян Анатолій"

Допоміг йому Олександр.

— Лук'ян Іванович Безсалий.

— О! Лук'ян Іван Безсалн.

— Розповідай про своїх друзів, з якими ти працював у Раді,— наказав Олександр, закурюючи папіробу.

Яків нічого йому не відповів.

— Ві не хотітє рассказаль нам о свої союзнікі і друзя? Мі імєєм полни снісок, но мі хотєль, чтоби ві рассказаль нам, где-; єсть січас...— Німець вийняв записну книжечку і, глянувши в неї, продовжував: — Гдє єсть Кусьма Сукачоф, Костатін Мє-тєлік...

— У мене нема таких відомостей.

— Ві знаєте, конечно, гдє єсть ваші друзя, ио ві їх жалєль, ві иє хотітє нам сказаль, правда?

— Ми примусимо тебе дати нам необхідні відомості,— озвався знову Олександр, ображений тим, що Яків навіть не хоче з ним розмовляти.— Все ти про них знаєш і все нам доповіси!

Яків, дивлячись у його примружені й гострі, мов жала, очі, тихо, але рішуче сказав:

— Сволота!

Олександр побагровів. Він ладний був цієї ж секунди кинутися на Якова, але, помітивши незадоволений погляд німця, стримався, закурив нову папіросу.

— Ваше благородіє, я три роки був на війні, у мене простуджені ноги, мені важко стояти.

Німець подивився на Якова, сказав:

— Садітесь.

Яків не сів, а продовжував:

— Я почуваю себе хворим. Я хочу, щоб до мене викликали лікаря, оглянули і відпустили додому.

— Ві чувствоваль себя больной! Гут! Мі позовьом ік вам врача, а ві подумаль хорошо. Гут подумаль. МІ должни знать, гдє єсть ваші союзник, ваш друзя, і тогда я гарантірую вам свобода.

Якова знову одвели до холодної. Там він пролежав до вечора голодний. Навіть не дали води. Мучила нестерпна спрага. Лікаря не було, та його і не збиралися запрошувати до хворого Якова.

Невідомо, хто сказав Македонисі про арешт сина. Не чуючи під собою ніг, вона прибігла до волості, благала Олександра дозволити їй побачитися з сином, але той категорично відмовив. Хотіла звернутися до німецького офіцера, так її не допустили до нього озброєні вартові.

"Куди йти? З ким говорити? У кого прохати допомоги й захисту?" І тільки надвечір Македониха, згадавши про Олімпіаду, помчала до неї. Вона застала її вдома, розповіла про своє горе.

— Сидить мій Яків під арештом. Просилася хоч одним оком глянути на нього, хоч одним словечком перемовитися з ним — не дозволили, не пустили...

— Ти не хвилюйся, не журися, Варваро. Я зараз попрошу сина, і він швидко все це влаштує, звільнить Якова з-під арешту. Сашенька мій нещодавно повернувся додому. Я зараз до нього зайду. Адже вони з Яковом товариші. Попрошу... Обов'язково звільнить. Ходім зі мною, ти сама йому скажеш.

— Я вже говорила. Він не дозволив мені побачення.

— Спробую... Як же так... Хорошу людину під арештом тримати. Тоді ти посидь, я сама з ним поговорю. Тільки не хвилюйся, не горюй, все буде добре.

Олімпіада несміливо зайшла до синової кімнати. Хто знає з якого часу, але вона стала ніяковіти, навіть трохи боятися свого Сашеньки. І коли він учора ввечері розповідав, як разом з німцями вішав комуністів, розстрілював їхні родини, Олімпіада з жахом дивилася на сина, і їй ставало страшно.

"Невже це мій Сашенька? — думала вона.— Вішати людей... Розстрілювати беззахисних жінок, дітей, стариків. Ні, ні... Мій син не міг такого робити, не міг..." Вона відчувала, як її душу сковував холод, як народжувалося в ній не зрозуміле ще для неї самої почуття відчуженості до рідного сина, що став таким жорстоким і нещадним. Вона боялася цього нового почуття, всіляко намагалась заглушити його, витіснити іншими, світлими спогадами з його дитинства, що їх зберігала в пам'яті, як найдорожчий і наймиліший її материнському серцю скарб. Але це їй не вдалося. Олександр, очевидно, не розумів переживань своєї матері, бо задоволено розповідав про численні випадки, коли він особисто арештовував комуністів, передавав їх потім для допиту й катування німцям.

Олімпіада слухала те все, але дивилася на сипа так, наче бачила його вперше. її Сашенька, за здоров'я якого вона гаряче молилася вранці й увечері, заради якого зважилася навіть на крадіжку грошей з чоловікової скриньки, якого з таким нетерпінням ждала додому, він, її улюбленець Сашенька, гарних людей віддає ворогам на катування, муку й вірну смерть.

Бували хвилини, коли їй хотілося підійти до сина, обняти його, сказати: "Сашенько, послухай матір, іди геть від них, поки не пізно. Кому служиш? З ким ідеш? Проти кого йдеш? Опам'ятайся!"

Але Олімпіада відчувала, що ці слова будуть марними. Не послухає він її. Якась стіна лягла тепер між ними. І не могла мати ніяк зрозуміти, звідки взялася в її сина отака ненависть до більшовиків. Що поганого зробили вони йому?

Ніколи не забуде також Олімпіада недавнього випадку, коли, риючись у скрині, він знайшов червону стрічку, подаровану на мітингу Македопихоїо. Ця стрічка викликала в ньому скажену лють. Він порвав її на шматочки, глибоко образивши матір, але вона тоді промовчала, стрималась, щоб не сваритися з ним, і покірно сприйняла його грубі, дошкульні зауваження.

— Не можна, розумієте, мамашо? Не можна тримати в домі червоне шмаття. До мене можуть завітати німецькі офіцери... Я через вас не хочу мати по службі неприємності. Ясно? Прошу виконувати мої накази, мамашо, а інакше буде погано!

Він погрожував їй, і слова його обпалювали материнське серце.

Олександр, розлючений, пішов з дому, а вона, підібравши з підлоги шматочки шовкової стрічки, старанно заховала їх.

Але куди сховати біль і образу? Олімпіада відчула, як гасне в її душі світлий образ сина. Колись ласкавий і ніжний, він особливо жалів матір і завжди ставав на захист, коли п'яний батько починав її бити. Не раз бачив хлопчик її сльози і, обіймаючи матір теплими рученятами, говорив:

— Ось виросту я, тоді нікому не дам вас, мамо, кривдити. Нікому!

Виріс він, пішов на війну, став офіцером — і ось якою людиною повернувся до рідної сім'ї.

Мати не раз намагалася з ним поговорити, але він відповідав їй скупо, неохоче, часто грубіянив, незаслужено ображав, але зате цілими годинами просиджував з батьком. Про що вони розмовляли між собою, Олімпіада не знала. І лише одного разу, і то зовсім випадково, вона почула, як чоловік збуджено розповідав про Пимона Базалія:

— Як більмо в оці, так для мене отой Пимон. Хто знає, що буде, але він живий свідок...

І голос його несподівано затих. Щільніше причинилися двері. Не розібрала Олімпіада, про які справи домовлялися батько з сином, але вона розуміла — щось лихе затівав Трохим Іванович проти Пимона, а що саме — дізнатися не пощастило. Олімпіада стежила зараз однаково за сином і батьком, намагаючись розгадати їхні задуми.

Чужою, непотрібною ставала вона в своїй родині. її зневажав чоловік, зневажав і син. А як ждала вона його повернення! З якою радістю кинулась йому на груди, коли він, переступивши поріг батьківського дому, спинився перед нею, живий, здоровий.

Та хіба є в світі більше щастя для матері, ніж зустріч з рідним сином, що повернувся з фронту? Вона не пам'ятає тієї першої хвилини, що затьмарила безмежною радістю її розум. Вона тільки бачила перед собою його обличчя, жадібно цілувала щоки, обіймала сина, а він зніяковіло відсторонював її від себе, наче зовсім не радий був цій довгожданій зустрічі.

— Ну, матусю, досить, досить...— і, рознявши її трепетні руки на своїй шиї, скинув шинель. Засліплена радістю, вона тоді не звернула уваги на його стриману холодність. І вже згодом, придивляючись до Сашеньки, слухаючи його страшні розповіді, почала розуміти, що син став зовсім іншим. Кожний день приносив їй все більше розчарувань, гіркоти, образ.

Мовчазна, тиха, Олімпіада, вставши рано-вранці, звично виконувала свої господарські обов'язки: готувала їжу, прала білизну, прибирала кімнати, але ніхто в домі, здавалося, її не помічав. Гнітюча туга краяла їй серце. І коли Олімпіада лишалася на самоті, все своє горе, увесь невисловлений біль, розпач, журбу вона виливала в сльозах.

Олімпіада рада допомогти Македоиисі, але те, що почула вона зараз про Сашеньку, засмутило матір, викликало в ній непевність і зневіру. Олімпіаді шкода Якова. Не розуміла тільки одного: як це він, такий розумний, досвідчений солдат, міг потрапити до їхніх рук. Адже вони будуть його мучити... А може, ще й розстріляють.

"Невже його справді розстріляють?" І Олімпіада жахнулася навіть такої думки. Ні, цього не трапиться. Вона попросить Сашеньку, він повинен вислухати її, рідну матір, повинен все зробити, щоб таку хорошу, /іобру людину, як Македон, випустили з-під арешту.

Олімпіада добре пам'ятала той день, коли Яків з товаришами захистив її від чоловіка, який нещадно бив її, глумився

8 Неї.

.Як же не виручити Якова, не відплатити йому за добро добром саме зараз, коли потрапив він у таку біду?

У світлиці сиділи батько з сином. Олександр, зірвавши пожовклий листок фікуса, м'яв його тонкими нервовими пальцями, слухав розповідь про те, як Олімпіада разом з лісником Мефодієм допомагала червоному розвідникові, як дізналися згодом про таку подію слобідські багачі, і йому, Трохиму Івановичу, було соромно за свою дружину. Син вислухав усе це мовчки, а потім, дивлячись батькові в обличчя, спитав:

— Чому ви не вигнали її з дому?

— Вигнати? — здивувався навіть Трохим Іванович такій жорстокості, наче мова йшла не про рідну матір, а про якусь зовсім сторонню жінку.— Куди ж її виженеш?

— Хай іде... куди хоче... Не пускати в дім! Хай пропаде десь під парканом, як жебрачка, як остання собака!

— Що ти? Хіба можна таке говорити про матір? — перелякався навіть Трохим Іванович його слів.

Молоде обличчя зробилося лютим, очі примружились, стали холодні, колючі.

— Мені соромно, що в мене така мати,— заявив Олександр, розриваючи листок фікуса на дрібні шматочки. В цю хвилину увійшла до них Олімпіада. Обоє — чоловік і син — замовкли.

— Сашенько, я до тебе, рідний... Хочу попросити...

— Ну, що там іще? — роздратовано спитав Олександр, ігевдоволений появою матері і уже зовсім зірвав зелений листок фікуса.

— Ти, Олександре, спокійніше... Фікус... Навіщо ж його псувати. Він гроші коштує,— зауважив батько, і Олександр скипів, обрушивши всю свою лють на матір:

— Що вам від мене потрібно? Ну що? Дайте мені спокій! Чуєте?!

— Синку, чому ж ти кричиш на мене?

— Я не кричу. Я дуже втомився,— сказав уже лагіднішим тоном Олександр.