Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

Я раптом розумію, що не знаю, як вчинити далі.

У житті жодного разу нічого подібного не було. Та й… хіба я могла подумати, що колись буде щось подібне?

Усього друга зустріч у житті, а я... а ми...

Щоки спалахують рум'янцем. І від погляду Даміра, і від того, як він притискається до мене. Де-не-де тканина сповзла вниз, тепер ніяково у два рази.

– Здається, я не стримався, – повідомляє він, усміхається. Посмішка, несподівано виходить теплою та зворушливою, він проводить пальцями по моїй щоці. – Нам треба терміново щось зробити, чи не так?

Від його погляду пересихає у роті. Я почуваюся безглуздо та водночас щасливо. Дуже дивне почуття ніколи раніше такого не було.

– Я… все нормально, не треба хвилюватися, ви…

Вказівний палець обводить мої губи.

– Ти, Поліно. Говори мені ти, Поліно. Викати після того, що ми щойно робили, зовсім недоречно, не знаходиш?

Здається, я зараз зрівняюся за кольором з перевареним буряком.

– Мені потрібно у ванну, – тільки й можу видавити.

Дамір несподівано стає серйозним та киває:

– Розумно. Ходімо. Я проведу.

Він встає. Я намагаюся не дивитися, щоб не розгубитися від збентеження. Здається, я горю від п'яток до верхівки. Просто жах, у що ти вляпалася, Поліно?

Встаю різкіше, ніж треба. Швидко поправляю спідницю. Кидаю погляд на підлогу, намагаючись зрозуміти, куди відкинули мої трусики. Але нічого схожого на мереживну ганчірочку не знаходжу.

Господи, сором-то який.

Йду за Даміром, до ладу не дивлячись на всі боки. Він приводить у ванну кімнату. Вона величезна. Біла із золотом. Велике дзеркало. Витончені світильники. Ох, а сама ванна... тут явно не на одного, двоє розмістяться без проблем, ще й місце залишиться.

Але при цьому видно, що мешкає чоловік. На скляних полицях лише чоловічі доглядові засоби, верстат для гоління, парфуми… І зубна щітка – одна. Жодних милих дамському серцю дрібниць, ні забутих каблучок, ні шпильок, ні косметики.

Дамір киває кудись ліворуч на шафку:

– Там халат, візьмеш собі.

І, раптом підморгнувши, тихо прикриває двері, залишаючи мене одну.

Спочатку я гублюся, але потім беру себе до рук. Не треба стояти стовпом, якщо так вже сталося, то… добре. Тому швидко приймаю душ, намагаючись не думати про те, як поводитися далі.

Обмотуюся рушником, проводжу тильною стороною руки по дзеркалу, що запітніло від пари. На мене дивиться колишня Поліна Кудрявцева. Світле волосся, що розсипалося по плечах, моє. Закушені почервонілі губи – мої. Розпусні блакитні очі, як кішки, що гуляє в березні, теж мої.

Можна говорити будь-що, але мені сподобалося те, що відбувається. До жаху. І я не відмовлюся повторити, якщо… колись доля нас зіткне знову.

Я виходжу, поправляючи комір пухнастого білого халата. Він для мене завеликий, я в ньому тону, але при цьому почуваюся чудово.

Дамір встиг упорядкувати себе, на ньому зараз інші джинси та футболка. Не так підкреслюють його хижу красу, але в той же час… перетворюють на разюче привабливого хлопця.

– Я замовив вечерю, – повідомляє він. – Незабаром привезуть.

Я ніяково киваю.

Ми займаємо місця один навпроти одного.

– Чому ти йому це дозволяєш? – раптом запитує він, і я завмираю.

Можна прикинути дурною та перепитати. Кажуть, чоловіки люблять дурненьких жінок, на тлі яких можуть здаватися богатирями та героями. Тільки ось я з цим не згодна. Дуже дивно показувати, що ти дурніший, ніж… насправді. Я зовсім не геній, не мегапрониклива стерва, не жінка-вамп, не фатальна красуня. Звичайна дівчина. Але прикидатися та кокетувати – не моє.

«Дивно кокетувати, коли щойно стогнала під цим красенем», – натякає внутрішній голос, доводиться відразу загнати глибше ці думки, щоб знову не сидіти рум'яною як мак.

– Мене не питають, – нарешті знаходжу я відповідь. – Я проти. Що й казала словами, й показувала діями. Я проти романів на роботі. Не хочу, щоби обговорювали все в офісі.

– Тільки це? – піднімає Дамір чітко окреслену брову.

Мотаю головою так, що світлі локони розсипаються по спині.

– Ні, звичайно. Адже я чудово розумію, що лише іграшка, дівчинка для розваги. Використують та кинуть.

– То чому тримаєшся за це місце?

– Ви ж... Ти знаєш.

Тепер я дивлюся на нього. Прямо, не відводячи очей. І навіть трохи здивовано. Він уже знає, що платять там добре, а в мене Єгор. До того ж, Видов хоч і мудак, але довгий час він взагалі на мене не звертав уваги. Потім зацікавленість був хвилями. Це на цьому корпоративі втратив всякий контроль та розпустив руки, не слухаючи моїх заперечень.

Про це зовсім не хочеться думати.

Адже нічого хорошого із цієї ситуації не вийде. Тепер вже точно доведеться звільнятися. Бійки Видів не пробачить. Так, звичайно, можна сказати, що гадки не маю, ким був чоловік, який вирішив познайомити ніс начальника з міцним кулаком, але це... безглуздо.

Видов все одно виллє весь гнів на мене.

Прикро, що доведеться залишити Юльку. І начальницю теж шкода, вона добра тітка.

Мабуть, на моєму обличчі все написано, бо Дамір довго й уважно дивиться на мене, але нічого не говорить.

– Скільки потрібно ще грошей на лікування?

Відразу мені здається, що я не дочула. Але ні, Дамір всім виглядом показує, що питання було поставлене вірно.

Я закушую нижню губу, потім тяжко зітхаю.

– Не знаю, чесно кажучи. Щоразу, коли я приходжу до лікарні, то мені дають новий список ліків. Сума все одне зростає. Я справлялася до того моменту, коли озвучили суму операції.

Не дивлюсь на нього. Дамір чудово знає, що сталося згодом. І звідки я одержала гроші.

– А далі що?

– Далі чекаю, що скажуть. Мушу призначити дату. Потім вже треба буде платити за процедури, що відновлюють здоров'я. Але це буде легше.

У серці закрадаються чорний біль та страх.

Зараз доведеться затягнути  пасок із пошуком нової роботи. Намагаюся не думати про те, що саме цим зайнятися, а не сидіти навпроти чоловіка. Нині мені буде зовсім не до побачень. Як, утім, і раніше.