Читати книгу - "Стерв'ятник - птах терплячий"

Опівдні Ґеррі годину перепочив, а тоді рушив далі. До заходу сонця він здолав двадцять п’ять кілометрів. Мандри вздовж річки були значно легшими, ніж прохід через джунглі, якщо не зважати на постійний голод і нестерпну спрагу. Та Ґеррі знав, що йому доведеться пройти ще з тридцять кілометрів наступного ранку, тож, як і Феннел, він починав замислюватись, а чи вдасться йому це.

Коли стало надто темно, аби роздивитися бодай щось, пілот збочив у джунглі, вмостився під деревом і заснув. Прокинувся близько п’ятої ранку, коли сонце вже почало здійматися. Дійшовши до краю берега, він хляпнув на обличчя трохи води і зволожив губи, не ковтаючи її. Спокуса була величезною, але він встояв, не сумніваючись, що у воді — безліч смертоносних бактерій.

Він рушив далі, підтримуючи постійний темп. Наближаючись до повороту річки, молодик міркував, що ж побачить там. «Якщо пощастить, — казав собі, — там може бути вихід з маєтку».

Йому знадобилася година, щоби дійти до повороту й чітко роздивитися широку ріку, що текла тепер прямо. Розглядаючи її обидва береги, Ґеррі враз заціпенів. Чи це, бува, не човен витягнули на пісок за шістдесят метрів від нього, а чи повалене дерево прибилося до берега?

Глипаючи в тьмяному світлі, він підійшов ближче і вже за кілька хвилин збагнув, що бачить каное з пласким дном.

Забувши про спрагу й голод, він кинувся бігти під оглушливе гупання власного серця. Діставшись до каное, він різко спинився.

На дні човна лежав мертвий зулус. Біля нього стояли два рюкзаки, в яких Ґеррі впізнав Кенів та Феннеловий, а також, що ще краще, Кенову пляшку з водою.

Вказівний палець правої руки зулуса прикрашав, виблискуючи на сонці, перстень Чезаре Борджіа.

Щойно Ґеррі пройшов митницю в лондонському аеропорту, як поквапився до телефону-автомата й набрав номер Тоні. На годиннику була 10:25, тому він не сумнівався, що дівчина досі спить. Через кілька хвилин Ґеррі почув клацання і сонний голос сказав:

— Міс Байт нема вдома.

Знаючи, що вона зараз кине слухавку, Ґеррі закричав:

— Тоні! Це я.

Запала тиша, а тоді Тоні, тепер уже прокинувшись, радісно скрикнула:

— Ґеррі! Це справді ти, любий?

— Так, я щойно приїхав із Йоганнесбурга.

— І телефонуєш мені? О любий! Вона виявилася не настільки чудовою?

— Не говорімо про неї, — глухо мовив Ґеррі. — Послухай, Тоні, як у тебе з часом? Завтра зранку я лечу до Берна і хочу, щоб ти склала мені компанію.

— Берн? А де це?

— У Швейцарії. Невже ти нічого не вчила у школі?

— Я навчилася кохатись. Яка різниця, де взагалі той Берн? Ти хочеш, щоб я поїхала з тобою? Звісно, любий! Я б поїхала з тобою навіть до Фірвальдштетського озера, якби ти попросив.

— Чудово. А де це?

Вона гигикнула.

— Також у Швейцарії. Чи довго ми там пробудемо?

— День чи два. Потім, гадаю, тижнів на два рушимо на Капрі й поживемо там. Ти ж знаєш, де Капрі, правда?

— Так, звісно. Ґеррі, я б із задоволенням, але просто не можу. Мені треба працювати. Можу виділити три дні, але не два тижні.

— Дружини не мають працювати, Тоні.

Запала тиша. Він чув, як вона дихає по той бік слухавки, і уявляв, як вона стоїть навколішки на ліжку в короткій нічній сорочці. Її великі блакитні очі, певно, округлилися від здивування, тож Ґеррі усміхнувся.

— Ти сказав, що дружини не мають працювати? — хрипко перепитала вона.

— Це слово чоловіка.

— Але я незаміжня, Ґеррі.

— Скоро будеш. Зустрінемося за дві години, — він квапливо поклав слухавку.

Ґеррі склав у таксі свої речі й попросив водія відвезти його до готелю «Королівські вежі».

Прибувши на місце, витягнув свою валізу, залишив її в кімнаті для багажу й попросив портьє зателефонувати до апартаментів Шаліка та сповістити про його прихід.

Після короткої затримки портьє запропонував йому піднятися.

Потрапивши до апартаментів, він постукав і зайшов до кімнати. За столом сиділа білява дівчина й зосереджено щось друкувала. Поглянувши на молодика, вона облишила роботу й підвелася. Вбрана у чорне, висока й гнучка, блондинка належала саме до того типу дівчат, якого Ґеррі намагався за всяку ціну уникати: сувора, практична, розумна й дуже працьовита.

— Містер Едвардс?

— Саме так.

— Містер Шалік прийме вас зараз, — вона відчинила двері до Шалікового офісу й жестом покликала Ґеррі вперед, неначе заохочувала нервове дитинча.

Ґеррі всміхнувся до неї радше за звичкою, аніж з люб’язності. Йому не було потреби перейматися цим. Хоча те, що білявка на нього й не глянула, дратувало Ґеррі.

Шалік сидів за столом і палив сигару, поклавши пухкі руки на записник.

Доки Ґеррі йшов до нього, бос мовив:

— Доброго ранку, містере Едвардс. Перстень у вас?

— Так, у мене.

Ґеррі вмостився в м’якому кріслі навпроти господаря. Заклавши ногу на ногу, він зиркнув на Шаліка.

— Роздобули? Мої вітання. Гадаю, троє інших ось-ось приєднаються до нас?

Ґеррі похитав головою.

— Ні, не приєднаються.

Шалік насупився.

— Але ж вони точно хочуть забрати свій гонорар?

— Вони не прийдуть і не заберуть свого гонорару.

Шалік відкинувся на стільці, уважно поглянув на кінчик сигари, а тоді кинув на Ґеррі важкий погляд.

— Чому ж ні, містере Едвардс?

— Бо вони — мертві.

Шалік заціпенів, і його очі звузилися.

— Хочете сказати, що й міс Десмонд мертва?

— Так. Як і двоє інших.

Шалік нетерпляче махнув рукою, демонструючи, що доля інших його не цікавить.

— А що трапилося?

— Її вкусила комаха... У джунглях багато комах. І вона померла.

Шалік звівся на ноги й підійшов до вікна, повернувшись до Ґеррі спиною. Новина шокувала його. А Шалікові не подобалось, аби хтось знав, що його можна шокувати.

Кілька секунд потому він озирнувся й запитав:

— Звідки мені знати, що ви кажете правду, містере Едвардс? Як померли інші двоє?

— Джонса з’їв крокодил. Що трапилося з Феннелом, не знаю. Імовірно, його вбив зулус. Я знайшов мертвого зулуса із рюкзаком Феннела і перснем. Феннел украв