Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Подейкували також і про незвичайні іноземні прикраси, що їх моряки і працівники з фабрики інколи потайки продавали на сторону і які кілька разів бачили на жінках з роду Маршів. Дехто припускав, що старий капітан Обед наторгував золота у тубільних портах, адже він завжди замовляв для своїх заморських подорожей цілі ящики скляного намиста і всякого дріб’язку; моряки таке часто обмінюють або продають тубільцям. Інші вважали, та й досі вважають, що він знайшов давню піратську схованку зі скарбами на Рифі Диявола. Але тут ось що цікаво: старого капітана вже шістдесят років як нема на світі, з часів Громадянської війни звідси не виряджали у плавання жодного бодай поганенького судна, а Марші продовжують скуповувати ці дрібнички — переважно скляні й ґумові прикраси, принаймні, так кажуть. А може, інсмутці полюбляють чіпляти ці брязкальця на себе і потім витріщатися у дзеркало — одному Богу відомо, чи вони взагалі чимось кращі за канібалів південних морів або ґвінейських дикунів.

Схоже, що епідемія сорок шостого року забрала кращу кров з цього міста. В усякому разі, там тепер живе чимало сумнівних типів, а щодо Маршів та інших багатіїв, то вони нічим не кращі за решту. Як я вже казав, на сьогодні там лишилося не більше чотирьох сотень душ, і це попри те, що у них, як вони кажуть, дуже багато порожніх будинків. Як на мене, саме таких у нас на півдні називають «білим сміттям» — нечесні, підступні, люблять усе робити тишком-нишком. Наловлять купу риби й омарів, а потім вивозять усе це на вантажівках. Цікаво, як воно так виходить, що ні в кого немає риби, а у них аж кишить.

Ніхто так і не зумів розібратися з цими людьми — ні шкільні інспектори, ні перепис населення; ноги стоптують, ганяючись за ними, та все марно. І скажу вам відверто, заїжджих в Інсмуті не люблять. Чув, там зник не один бізнесмен чи урядник; а ще один, патякають, з’їхав з глузду і потрапив у Денверс[136]. Либонь, чимось його здорово налякали.

На вашому місці я б не їхав туди проти ночі. Сам я ніколи там не був і не маю ані найменшого бажання побувати, але якщо поїдете вдень, нема чого боятися, хоча місцеві і від такої подорожі почали б вас відраджувати. Раз ви полюбляєте усілякі там краєвиди і старожитності, Інсмут — саме те, що вам потрібно.

Після розмови з касиром я провів частину дня у публічній бібліотеці Ньюберіпорта, шукаючи додаткову інформацію про Інсмут. Коли ж я спробував розпитувати місцевих у крамницях, їдальнях, на заправці чи пожежній станції, то виявив, що розговорити їх навіть важче, ніж попереджав касир, а тому вирішив не гаяти часу на спроби подолати їхню інстинктивну потайливість. В них прозирала дивна підозріливість, наче у кожному, хто виявляв підвищений інтерес до Інсмута, було щось погане. У «Християнському союзі молоді», де я зупинився, поговорив із адміністратором, той почав відмовляти їхати до такого непривітного і занедбаного міста, та й працівники бібліотеки висловлювались переважно десь так само. Словом, зі слів освічених людей Інсмут постав як зразок виродження у найгірших його проявах.

У бібліотеці теж не вдалося нічого знайти про цікаву мені частину історії округу Ессекс, крім того, що місто було засноване 1643 року, до Революції[137] славилося суднобудуванням, на початку дев’ятнадцятого сторіччя процвітало як морський порт, збереглася лиш одна фабрика, що працювала завдяки енергії річки Менаксет. Про епідемію і заворушення 1846 року написано дуже скупо, наче ці події ганьбили увесь округ.

Такою ж куцою виявилась інформація про занепад міста у пізніші роки, хоча ця обставина й не піддавалася сумніву. Після Громадянської війни[138] вся промисловість була представлена однією лиш золотоочисною компанією Марша, і торгівля золотими зливками була чи не єдиною галуззю комерційної діяльності, окрім традиційно поширеного тут рибальства. Щоправда, прибуток від нього постійно зменшувався, оскільки великі риболовецькі компанії становили потужну конкуренцію дрібним артілям, продукція яких здешевлювалась, однак у самій Інсмутській гавані риби ніколи не бракувало. Іноземці тут не приживалися, були навіть добре приховані свідчення про те, що поляки й португальці спробували це зробити, але їх рішуче і дуже жорстко вижили.

Найцікавішими були згадки про ювелірні прикраси, якимось чином пов’язані з Інсмутом. Ця тема багато кого зацікавила, адже повідомлялось про рідкісні екземпляри в музеї Міскатонікського університету в Аркгемі, а також у демонстраційній залі Історичного товариства Ньюберіпорта. Фрагментарні описи цих виробів були позбавлені подробиць і не вирізнялися високим стилем, проте я помітив у них приховані натяки на якісь дивні обставини. Щось у цих описах було настільки вражаючим і водночас провокативним, що я ніяк не міг викинути їх із голови і попри пізній час вирішив оглянути один із зразків — великий виріб незвичайної форми, щось на кшталт тіари[139]— якби це, звичайно, вдалося влаштувати.

Бібліотекар написав для мене коротку рекомендаційну записку керівникові Товариства, такій собі міс Анні Тілтон, що мешкала неподалік, і після недовгих пояснень ця літня дама люб’язно провела мене до замкненого приміщення, оскільки пора була ще не надто пізня. Колекція безумовно заслуговувала на похвалу, однак моя увага була цілком прикута до незвичайного експоната у кутовій шафі, що сяяв під променями електричного освітлення. Не треба було мати надзвичайне відчуття прекрасного, аби мимохіть затамувати подих, побачивши творіння дивної, неземної краси, виплід буйної чужинської фантазії на пурпуровій оксамитовій подушечці. Навіть сьогодні мені важко описати, що саме я побачив, хоча то було щось на зразок тіари, як зазначалось на пояснювальній табличці. Вона була висока спереду, а з боків широка й вигнута, наче призначалася для голови незвичайної, а я б навіть сказав, чудернацької, еліптичної форми. Була вона, скоріш за все, золотою, хоча дивний світлий відблиск натякав на незвичайний сплав золота і якогось такою ж мірою прекрасного, але невідомого мені металу. Тіара була у чудовому стані, і можна було годинами споглядати загадковий, аж ніяк не традиційний візерунок — це було поєднання суто геометричного малюнка з морською тематикою, — вирізьблений чи відлитий на її поверхні з непідробною майстерністю і талантом справжнього митця.

Що довше я дивився, то більше захоплювався, але моє захоплення змішувалося з якоюсь незрозумілою тривогою, причини якої я ніяк не міг збагнути. Попервах мені здалося, що мене так спантеличила саме неземна краса тіари. Інші твори мистецтва, які мені випало побачити, належали до котрогось із відомих расових або національних стилів чи, навпаки, кидали виклик усім знаним стилям, спираючись на суто модерністський напрям у мистецтві. Ця ж тіара не належала до жодного з них. Техніка виконання беззаперечно свідчила про філігранну майстерність і зрілість творця, при цьому не була схожа на якусь іншу — східну або західну, давню або сучасну — і ніяким чином не нагадувала тих експонатів, які мені доводилось бачити серед інших музейних колекцій. Ніби творець тіари був вихідцем з іншої планети.

Утім, я доволі скоро зауважив, що моя збентеженість