Читати книгу - "Аптекар"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Передпокої були порожні — Арні зник, але за дверима-ширмою чулися голоси. Вона вийшла на ґанок, де на неї чекала Лола, і розгублено почухала голову собаці, поки спостерігала за сценою у світлі вогнів із ґанку та фар седану.
Усі — Ейнштейн, Хан і Ротвейлер — вишикувались «сумирно» перед Кевіном. Він ніби звертався до них, а Деніел спостерігав.
Кевін почав зі свого зіркового учня.
— Ходи, Ейнштейне.
Пес вийшов уперед. Кевін повернувся, показуючи на Деніела.
— Це твоє серденько, Ейнштейне. Серденько.
Ейнштейн підбіг до Деніела, крутячи хвостом, і почав обнюхувати його ноги згори донизу. Судячи з виразу обличчя Деніела, він був так само спантеличений, як і Алекс.
— Добре, — Кевін звертався вже до інших псів. — Хане, Гюнтере, пильнуй.
Знову повернувшись до Ейнштейна та Деніела, Кевін присівши, як рестлер, почав повільно наближатись.
— Я заберу твоє серденько, — дражнив він пса чимраз голоснішим голосом. Крутнувшись, Ейнштейн став перед Деніелом, на шляху в Кевіна. Шерсть у нього піднялась на п’ятнадцять сантиметрів над плечима, а крізь раптово вишкірені ікла вирвалось погрозливе ричання. Пес-демон, який постав під час їхньої першої зустрічі з Алекс, повернувся.
Кевін удав, що ступає праворуч, але пес заступив йому шлях. Він кинувся ліворуч від Деніела, та Ейнштейн кинувся на хазяїна, збиваючи його з ніг, з безперервним глухим риканням. Тієї ж миті Ейнштейн ухопив пащею Кевіна за шию. То була б страшна картина, якби не усмішка на Кевіновому обличчі.
— Молодець! Розумник!
— Убий! Убий! — прошепотіла Алекс ледве чутно.
Ейнштейн відпустив його, відскочивши вбік, знову мотаючи хвостом. Пес топтався, ступаючи то крок уперед, то крок назад, знову напоготові гратися.
— Добре, Хане, тепер на черзі ти.
І знову Кевін назвав Деніела ласощами Великого Данійця, удавши, що нападає. Ейнштейн не відходив від Хана; «мабуть, наглядає», — зміркувала Алекс.
Великий пес просто поклав одну величезну лапу Кевінові на груди, коли той нападав, і чоловік упав горілиць. Хан тією ж таки лапою притискав Кевіна до землі, а Ейнштейн тим часом підійшов до яремної вени.
— Убий! — промовила вона знову, цього разу голосніше.
Тепер Кевін розчув її слова і вразив її поглядом, який промовисто говорив: якби я саме зараз не навчав цих собак насправді важливих речей, я б наказав їм порвати тебе на шмаття.
Хан пересидів наступний раунд, а Ейнштейн знову наглядав. Ротвейлер зі смугастим черевцем звалив Кевіна на землю навіть агресивніше, ніж Ейнштейн. Вона почула, як з його грудей вирвався стогін, бо це, безперечно, боляче. Вона усміхнулась.
— Не заперечуєш, якщо я спитаю, до чого це все? — мовив Деніел, поки Кевін важко підводився на ноги, обтрушуючи пил із темних джинсів і чорної футболки.
— Це скеровувана командами поведінка, створена мною для собак, які використовуються для особистої охорони. Ці троє собак будуть на смерть тебе вартувати віднині й надалі. І, мабуть, багато плутатимуться у тебе під ногами.
— А чому серденько?
— Звичайне слово. Власне, я, щиро кажучи, мав на думці переважно дружин і дітей…
— Дякую, — ображено відповів Деніел.
— О, не переймайся. Знаєш, я ж не те мав на думці. Вигадай кращу команду, і ми натренуємо на неї наступний виводок.
Запала ніякова тиша. Кевін зиркнув на авто, потім знову на брата.
— Слухай, ти тут у безпеці. Але все одно від собак далеко не відходь. Ця дама з отрутами. Вона непроста. Тільки не їж нічого, чим вона тебе годуватиме.
— Я певен, що зі мною все буде гаразд.
— Якщо щось трапиться, дай Ейнштейнові таку команду: він знайшов папірець завбільшки з візитівку. Деніел узяв його й поклав у кишеню, навіть не читаючи. Алекс здалося дивним, що Кевін не промовив її вголос. Чи він записав, бо просто не довіряв Деніеловій пам’яті?
Кевін мав такий вигляд, що ось-ось почне обійматись, попри те враження, яке він справив на неї раніше, але Деніелова постава трохи напружилась, тож Кевін відвернувся. Крокуючи до седану, він продовжував говорити.
— Поговоримо ще, коли я повернуся. Хай телефон буде з тобою. Я зателефоную, коли все владнаю.
— Шануйся.
— Слухаюсь!
Сівши в авто, Кевін завів двигун. Поклавши праву руку на спинку пасажирського сидіння, він дивився у заднє вікно, розвертаючи машину передом до дороги. На брата він більше не поглянув. А потім червоні габаритні вогні зникли вдалині.
З його від’їздом у Алекс ніби тягар із плечей упав.
Хвилину Деніел дивився услід авто, а вірна трійця укупі сиділа біля його ніг. Згодом він замислено пішов до ґанкових сходів. Собаки пішли за ним слідом. Кевін не жартував, кажучи, що вони плутатимуться під ногами. Деніелові пощастило, що Хан очолював ходу, інакше він би не бачив, куди ступає.
Він спинився біля Алекс і повернув голову в той бік, куди дивилась вона, і вони обоє почали вдивлятись у безлику глупу ніч. А собаки повсідались навколо їхніх ніг. Ротвейлер відтіснив Лолу, яка лише раз завила на знак протесту. Деніел обіруч схопив руків’я на ґанку, тримаючись так міцно, ніби очікував на гравітаційний зсув.
— Мабуть, погано, що я відчуваю полегшення, коли він поїхав? — спитав Деніел. — Його просто… так багато, розумієш? Я думати не можу, коли він повсякчас розмовляє.
Права рука ослабила хватку, а потім майже машинально опустилась на її талію, немов він несвідомо поставив її так. Те, як він завжди її торкається, нагадувало їй експерименти, які вони з Барнабі проводили кілька років тому за допомоги камери сенсорної депривації. Це був дієвий спосіб змусити людину заговорити, не залишивши жодних ознак, але загалом він виявився надто тривалим, тому й не став найліпшим варіантом.
Кожен, хто потрапляв у камеру, без різниці, наскільки сильно опирався перше, поводився однаково, коли його випускали: жадібно прагнув фізичного контакту, як наркоман дози. Їй спадав на гадку прикметний експеримент з армійським капралом-добровольцем, з яким вони працювали протягом першого етапу тестування, — і те, як він дуже довго й якось недоладно обіймав її щоразу, коли виходив із камери. Охоронцям доводилося відривати його від неї.
Деніел, мабуть, почувається дуже подібно до того солдата. Уже багато днів він був відірваний від усього, що раніше вважав нормальним життям. Він потребував людини, яка б дала йому відчути, що поруч жива, тепла людська істота.
Певна річ, цей діагноз її теж стосується, адже вона не контактувала з нормальним життям набагато довше, ніж Деніел. Можливо, саме тому для неї таким неймовірно втішливим був кожен його дотик.
— Не думаю, що це погано, — відповіла вона йому. — Природно, що тобі потрібна воля, аби впоратися з усім цим.
Він раз гигикнув,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аптекар», після закриття браузера.