Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

– З мамою приїхала побачитися, – повідомляю чоловікові.

Його обличчя одразу змінюється, розпливається в усмішці, тільки губи все одно ледь помітно тремтять.

- А от значить, яка ти Оленко! А я давно казав, Насті, щоб нас з тобою познайомила, - відходить трохи вбік, даючи пройти всередину. - Скільки разом, а вона все переживає, що ти погано на вітчима відреагуєш. Ти не ображайся на мати, вона боялася, що після батька, ти її не зрозумієш, - чоловік нервово проводить рукою по ріденькому сивому волоссю.

- Давно ви вже разом?

- Та... так ... - махає невизначено головою.

Зрозуміло, боїться наговорити зайве. Ні. Мене анітрохи не зачепило, що мати має особисте життя. Я завжди була лише за її щастя. Але ж справа не в чоловікові, що раптом з'явився. Тепер я хочу повністю розкрити весь її обман. І щось мені підказує – я бачу тільки верхівку айсберга.

Обходжу чоловіка і прямую до мами. Хочу подивитись у її вічі. Вона так і завмерла в одній позі, не зводить на мене зляканого погляду.

- Добрий день, мамо.

- Доню, я все поясню... Я просто боялася, що ти не приймеш мій союз із Борею, а я закохалася, як дівчинка, нервово смикає край халата.

Помічаю ідеальний манікюр, макіяж, шкіра сяє зсередини, вона виглядає років на десять молодше. І я раділа б за маму... в іншій ситуації. Але тут мені здається, вона спеціально робила себе старшою… І цей обшарпаний будиночок у селі, де вона ніколи не жила.

Ззаду підходить цей Боря.

- Залишіть нас з матір'ю наодинці, - кажу так, що він миттю відскакує убік.

- Ви тут побалакайте… а я… це… піду… - прямує до виходу.

- Боря, стій! – кричить мама.

Вона боїться залишитися зі мною наодинці. Чоловік посилає їй повітряний поцілунок і ще швидше припускає до воріт.

- І для чого було розігрувати виставу із старим будиночком? – схрещую руки на грудях.

- Це все, - обводить рукою будинок, - Майно, Бориса! Зрозумій, я не могла тобі показати. Він подумав би, що я хочу йому на шию повісити свою сім'ю! А я просто хотіла щастя! – кричить, сіпається всім тілом, як у припадку. - Все що вдавалося викроїти, я слала вам з Ванею!

- Знову брехня, - мотаю головою. - Будинок твій. І утримуєш чоловіка саме ти.

Я не знаю цього. Просто мої припущення. Кидаю їй приманку, гадки не маю, чи клюне вона.

- Неправда! – обличчя миттєво вкривається червоними плямами. - Нічого на мене не записано! Я чиста! У мене з майна, тільки та хата! Можеш перевірити! І не чоловік мені Боря, ми не розписані! Я не могла зрадити пам'ять твого батька!

- Вже перевірили, - продовжую гру. – І допитали, на кого записано будинок. Все про ваш договір відомо.

Нічого мені невідомо. Якби трохи більше часу, я б подзвонила Стасу, впевнена, він би багато чого з'ясував. Але мені треба притиснути її до стіни негайно, підлізти під товстий шар гнилі та дізнатися правду.

- Все твій Стас, так? Я казала, що він тебе погубить! Ось і між нами смуту вніс! Не вір йому! Я ні в чому не винна! – складає руки, як у молитві, дивиться на мене поглядом «мамочки, що любить», тепер розумію, наскільки він фальшивий.

А мої припущення потрапляють чітко в ціль. Тільки я не можу зрозуміти, що я їй зробила? Чим заслужила таку зраду?

- Смуту? Чим? Правдою?

- Він усе спотворив! Я дбала про тебе! Завжди! Трохи щастя собі захотіла. Хіба в цьому мій злочин? Оленка, доню! Ти ж знаєш, як я люблю тебе!

- Це не кохання, що завгодно, але тільки не кохання, - хитаю головою, зараз розкисати не можна. – Розповідай мамо, все як є.

Вона зволікає. Очі гарячково бігають. Підозрюю, вона згадує, що мені відомо, а що ні. І я боюся ненароком видати себе, що зловила її, і насправді нічого не знаю.

- Ти згадала? – мружиться, намагається мене просканувати.

І від цього погляду туман минулого починає поступово розсіюватися.

- Ти була у боргах. Ти ж була невиліковно хвора. Через тебе я тоді опинилася у столиці. Так, де хвороба, м…? - більше язик не повертається назвати її "мама". Не розумію, коли моя мати стала чудовиськом?

- Я… я одужала… Диво сталося! - підборіддя тремтить, зуби відбивають чечітку, як не намагається, вона не може видавити навіть усмішку.

- Чому ж ти за три роки жодного разу мені не розповіла про чудесне зцілення?

- А чого минуле згадувати, - нервовий сміх.

- Може, бо настав час розкопати всю твою гниль!

Вона різко змінюється в обличчі. Ціпко хапає мене за руку, трохи вище ліктя, впивається так, що через щільну тканину куртки відчуваю її пазурі.

- Сама розумна, так? А тепер слухай мене, зараза нахабна, - такого голосу, я від матері зроду не чула. — Відкриєш рота, то я тебе закопаю. Дівку свою втратиш і не тільки. Якщо по-доброму не розумієш, будемо говорити інакше. Мені ти нічого не зробиш, а от я можу, - гарчить, - Всього кілька моїх слів, і впадеш так низько, що ніколи не зможеш підвестися.

***

Мої любі! Безмежно дякую вам за вашу підтримку! Та хочу вас запросити в свою нову історію: «Сім’я у спадок».  Гарантую вир нових емоцій та таємниць! Ви моє натхнення! Люблю,цілую!