Читати книгу - "Спокута сатани"

Я змушений був похмуро погодитись, однак помітив, що він наче сміється з мене. Більше я нічого не говорив про найближчий моєму серцю предмет, боячись наразитися на глум і зневагу князя. Я проводив багато безсонних ночей, намагаючись написати новий твір, щось своєрідне й сміливе, що змусило би публіку визнати в мені письменника, а не просто мільйонера. Але здатність творити, здавалось, відумерла в мені: у моїй свідомості, пригнічуючи відчуття власної безсилості, блукали невиразні ідеї, які мені не вдавалося втілити у слова. Мене опанувала така хвороблива схильність до надто прискіпливої самокритики, що після нервового аналізу кожної написаної сторінки я відразу рвав її.

На початку квітня я вперше відвідав Віллосмір, діставши звістку від тамтешніх декораторів та меблярів, що їхня робота добігає кінця і було б добре, якби я приїхав та оглянув там усе. Ми вирушили разом із Лючіо, і коли потяг мчав між веселих зелених пейзажів, відносячи нас від диму, бруду й галасу невгамовного сучасного Вавилона, я відчував, як спокій і радість сповнюють мою душу.

Перший погляд на замок, куплений так поспішно та легковажно, збудив у мені подив і захват. Це був гарний старовинний будинок в англійському стилі. Плющ і ясмин вилися вздовж червоних стін, чіпляючись за шпилястий дах. Крізь довгу лінію мальовничих садів сріблястою стрічкою звивалася річка Авон, де-не-де перев'язана, немов бантами, вузлами острівців у формі цифри «8». Дерева й кущі розбруньковувались у свіжій, могутній весняній красі; скрізь панувало світло і спокій, і я відчув, ніби якийсь тягар звалився з моїх рамен, давши мені можливість легко дихати на повні груди та радіти з цієї свободи.

Я оглянув кімнати своєї майбутньої оселі, подивляючи стиль і майстерність, із якою будинок було облаштовано та вмебльовано − аж до найдрібніших деталей, які тонко підкреслювали елегантність, вигоди й комфорт.

«Тут народилась моя Сибілла, − думав я з ніжністю закоханого, − тут, серед милих спогадів її дитинства, вона знову житиме вже як моя дружина, і ми будемо щасливі − так, будемо щасливі, попри всі ці нудні й безсердечні новочасні доктрини!»

У розкішній вітальні я зупинився біля вікна, звідки розлягався вид на зелені луки й ліси, − і мене охопило тепле почуття до мого друга, якому я мав завдячувати купівлею цього чудового маєтку. Обернувшись до князя, я обійняв його.

− Усе це справа ваших рук, Лючіо! − видихнув я. − Мабуть, я ніколи не зможу вам віддячити! Без вас я, либонь, ніколи б не по чув ані про Сибіллу, ані про Віллосмір; без вас я ніколи не був би таким щасливим, як нині!

− То ви щасливі? − спитав він із легкою усмішкою. − А я гадав, що ні!

− Це правда, я не настільки щасливий, як сподівався, − зізнався я. − Інколи мені здається, що моє раптове багатство тягне мене не вгору, а вниз. І це дивно!

− Нічого дивного! − заперечив він. − Здебільшого багатії − найнещасливіші люди на світі.

− Ви, наприклад, нещасні? − спитав я.

Його очі, загорівшись похмурим вогнем, зупинилися на мені.

− Та невже ви сліпі, що сумніваєтеся в цьому? Невже ви може те думати, що я щасливий? Невже моя усмішка − моя маска, обрана для того, щоби приховувати таємні муки від безжальних поглядів моїх немилосердних ближніх, − може переконати вас, що я не маю гризот? Що ж стосується мого багатства, то я ніколи не говорив вам про розміри його. Якби я сказав вам, ви були б насправді приголомшені, хоча я гадаю, що тепер воно б не збудило у вас заздрощів, беручи до уваги, що якісь п'ять мільйонів уже встигли вкинути вас у смуток! Але я міг би купити царства − і не зубожіти; я міг би зводити на трон королів і скидати їх; я міг би розчавити цілі країни залізним підбором фінансових спекуляцій; я міг би володіти світом − але навіщо? Що таке цей світ, якщо не мізерна порошинка, що кружляє в нескінченності? Якщо не мильна булька, випущена на ласку вітру?..

Його брови насупились − і обличчя набрало виразу гордості, презирства та скорботи.

− Якась таємниця оточує вас, Лючіо, − припустив я. − Ви зазнали якогось лиха, якоїсь утрати, якої не може відшкодувати вам ваше багатство. Ви така дивна людина! Можливо, коли-небудь ви звіритесь мені…

Він гучно, майже несамовито зареготався і важко вдарив мене по плечі.

− Неодмінно! Я розповім вам мою історію! Ви повинні «до помогти хворій душі» та «вирвати пам'ять про вкорінену скорботу»! Скільки величі у висловах Шекспіра − не вкоронованого, але справжнього короля Англії! Вирвати не лише скорботу, але й пам'ять про неї! Проста на перший погляд фраза містить у собі глибоку мудрість; без сумніву, поет знав, принаймні здогадувався, про найстрахітливіший факт історії Всесвіту…

− Ви про що?

− Про вічну свідомість пам'яті, − відповів він. − Бог не може забути, і внаслідок цього Його творіння теж не можуть!

Я утримався від відповіді, але, мабуть, вираз мого обличчя зраджував мої думки, оскільки добре знана мені цинічна посмішка викривила його вуста.

− Я виводжу вас із рівноваги, чи не так? − спитав він, засміявшись. − Ви терпіти не можете, коли я говорю про Бога? Ну гаразд, пробачте мені, і пропоную продовжити наш інспекторський огляд цього райського гніздечка. Якщо ви й тут не знайдете вдоволення, друже, то ви аж надміру вибагливі! З гарною дружиною та повним гаманцем ви можете відмовитись від претензій на славу.

− Але ж я ще можу домогтися її! − палко заперечив я, сповнений надій. − У цьому куточку певен, я ще напишу щось путнє!

− Добре! Отже, у вашій голові «божественні ідеї змахують крильми»! Нехай Аполлон дасть їм сили для лету! А тепер ходімо снідати; після сніданку підемо на прогулянку.

У їдальні я побачив елегантно накритий стіл, і це мене несказанно здивувало, оскільки сам я геть забув віддати розпорядження щодо цього. Однак Лючіо, вочевидь, не забув: він вислав телеграму, що попереджала про наш приїзд, і тепер на нас чекала така розкішна трапеза, про яку тільки могли мріяти найвибагливіші епікурійці.

− Джеффрі, я хочу попросити у вас певної ласки, − сказав князь під час