Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

Проскакав вістовий до штабу і крикнув, що німці атакують. Десь попереду почався запеклий бій. Поручник наказав пришвидшитися. Рота перейшла на біг. Дорога вийшла на відкриту ділянку, з полями по обидва боки. Ми поспішали. Праворуч від дороги вибухнув снаряд. З переляку деякі солдати попадали на землю, інші падали вже на них, стрій змішався.

— До порядку! До порядку! Всім встати! — почав кричати поручник.

Нарешті йому вдалося вишикувати роту, і ми знову пішли вперед. Ще один вибух. Цього разу снаряд розірвався ліворуч, уже дуже близько. Скрикнуло кілька поранених.

— Це пристрілка! Пристрілка! — закричав якийсь солдат, чоловік років за сорок, мабуть, доброволець.

Я згадав це слово, бо у Туркестані бачив, як тренувалися артилерійські батареї. Спочатку одна гармата намацувала ціль двома-трьома пострілами, а потім уже била вся батарея.

— З дороги! — закричав той солдат. — Зараз вони вдарять по дорозі! З дороги!

Він побіг у поле. Я за ним. Абикуди, тільки б подалі від дороги. Частина солдатів кинулася за нами. Побіг і здивований поручник. За ним потягнулися інші, рота почала збігати з дороги. Вдалині почувся потужний залп.

— Швидше, швидше! — кричав той солдат і щосили біг геть від дороги. Потім несподівано крикнув: — Лягай! — і сам упав на землю, затуливши голову руками. Я впав поруч.

Мить очікування, а потім на дорозі почали вибухати снаряди, їх було багато, вони виривали у дорозі бруківку, що розліталася зі свистом. Крики поранених або переляканих. Вибухи припинилися.

— Лежати! — крикнув солдат. Бо знову почувся залп. Очікування — і знову вибухи. Коли вони скінчилися, солдат підхопився і закричав:

— До лісу! Швидко!

Все відбувалося наче уві сні. Я не знав, із чим і порівняти. Я багато чого бачив, багато що пережив, але під вогнем гармат опинився вперше. І виявилося, що весь мій досвід, усі мої вміння і знання перед гарматними снарядами не варті і копійки. Жах і бажання вижити, серце страшенно гупало, я не зрозумів, а відчув, що треба бути поруч із цим дивним солдатом, який, здається, єдиний тут розуміє, що відбувається, і знає, що робити. Триматися його!

Я підхопився і побіг до лісу разом із тим солдатом. І вся рота побігла. При дорозі залишилося кілька вбитих та поранених. Ми бігли з усієї сили, бігли дуже швидко, стрибаючи через картопляне бадилля. До лісу залишалося десь метрів триста, коли пролунав артилерійський залп. І солдат одразу заверещав:

— Лягай!

Сам упав, покотився по бадиллю і принишк, я впав поруч. Більшість солдат попадала теж, але деякі побігли далі до лісу. Попереду почали вибухати снаряди. Вибухи і крики. Стіна вибухів, яка змела майже всіх тих, хто не виконав наказу солдата. Страшні крики поранених, я лежав присипаний землею і бадиллям, мене паралізував жах, я не міг підняти голову. Я весь тремтів. Я кілька разів був на межі загибелі, бачив смерть упритул, але нічого не можна порівняти з вибухами снарядів поруч.

— Лежати! Лежати! — крикнув солдат, і я міцніше притиснувся до землі. Ще залп. Страшне очікування, і знову вибухи, знову попереду. Щось важке гупнуло мені на спину. Я помацав і не зміг розуміти, що це.

— До лісу! — закричав солдат.

Я підвівся. І побачив, що тримаю в руках людську руку. Кинув її і побіг. Не жахнувся, не здивувався. Просто побіг. Бо це була єдина можливість вижити, а тіло дуже хотіло вижити. І воно діяло майже самохіть. Я ні про що не думав, голова наче вимкнулася, все робило тіло. Рятуватися! Я біг, стрибав через вирви від вибухів снарядів, біг швидко, як, можливо, ніколи ще не бігав у житті. Тіло легко неслося до лісу, я міг би випередити всіх, але не поспішав, тримався того солдата. У нього єдиного в погляді була впевненість. Він знав, що робить.

Вже коли забігли у перші кущі, солдат наказав не зупинятися. Бігли далі. Ще залп. Бігли. Потім вибухи, снаряди почали розриватися вже у лісі. Але дерева приймали осколки, у лісі було багато ям, де можна було легко сховатися, або повалених стовбурів, за якими можна було впасти. Останній вибух і тиша. Ну, не тиша, бо у полі кричали і стогнали поранені.

— Зібратися! Зібратися! — закричав солдат.

Рота, точніше її залишки, почали сходитися на лісовій галявині. Ось прийшов і Свенцицький. Легко поранений і сильно переляканий, як і всі інші, крім того солдата.

— Знову артилерія! Знову стріляють нас, як перепелів! — перелякано видушив із себе поручник і зблід.

— Збирайте живих, із лісу не виходьте. Мені потрібно троє досвідчених людей, — сказав солдат.

Поручник тикнув пальцем у тих, хто почав виходити з кущів на невеличку галявинку, де ми збиралися.

— Чекайте нас тут, у поле не виходити, бо знову можуть накрити гарматами, — наказав солдат.

— Куди ви? — спитав поручник. Дивним було звертання на «ви» до простого солдата, але не зараз. Усі розуміли, що цей чоловік врятував нас.

— Вони не могли стріляти наосліп так влучно. Хтось тут коректує вогонь. Треба знайти. Поки чекайте, — сказав солдат. — Іване Карповичу, не хочете з нами?

— Хочу, — кивнув я. Не так через те, що справді хотів кудись іти, як через те, що боявся страху та паніки. Я весь тремтів: якщо залишитися зараз на місці, то згадуватиму, що трапилося на дорозі: розірвані на шматки тіла людей, кров, крики, випущені тельбухи — все те пекло війни, яке впало на мене і збило з ніг. Ні, я не хотів думати про це, хотів утекти від думок. Треба щось робити, єдиний вихід — діяти. Тому я погодився бігти з солдатом.

— Тоді ходімо, — кивнув він.

Ми пішли уп’ятьох. Солдат, я і ще троє бійців. Солдат наказав зняти багнети, бо вони заважали у лісі. Його наказ одразу виконали. Ми вийшли на узлісся. Солдат набачив високий дуб і поліз на нього. Я за ним. Лазив по деревах добре. З дуба було видно дорогу. Розбиті польову кухню і віз з харчами, тіла вбитих на узбіччі. Поранені, хто міг, повзли до лісу, а хто ні — стогнали там, де їх поранили. Солдат дивився навколо. Вказав на пагорб неподалік.

— Здається, коректувальники там. Найкраще місце для спостереження за дорогою, — сказав солдат і поліз униз. Там наказав солдатам тримати зброю напоготові.

Ми пішли до пагорба. Десь неподалік, мабуть,