Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 "Неймовірні пригоди", Yu Lee"

Господиня теж веліла мені йти за нею. Ми піднялися сходами, залишивши Ніка одного зі своїми думками та з Фумі. По дорозі у ванну я намагалася розглянути інтер'єр. Здебільшого все було зроблено з темного дерева, мабуть з горіха, але були присутні і світлі тони типу ясена, завдяки чому будинок не здавався похмурим, а був досить затишним. Ще мене здивувало те, що шуму дощу та грози не було чути.

– «Невже буря вже скінчилася?», – думала я.

Після гарячої ванни мені стало набагато краще. Навіть нерви якось заспокоїлися, мабуть, завдяки цвітінню лаванди, яку додали до моєї води. За весь цей час мій одяг кудись зник і замість нього я знайшла білу просту сукню, в'язану світлу шаль і капці. Коли одягти все одно було нічого, мені довелося задовольнятися тим, що було запропоновано. Спустившись назад у хол, я помітила, що Тома там досі не було. Припускаю, що він цілком міг заснути у ванній кімнаті.

– Ого, ти наче наречена, вся в білому, – не втримався від коментарю Нік. – Тобі личить! Вперше помічаю тебе в такому домашньому вигляді. Навіть якось радісно побачити тепер не лише войовницю.

– Не підлизуйся! Твій вчинок мене все ще дратує, – сказала я вже не так суворо як раніше і це не сховалося від нього, адже цей мерзотник своїми компліментами мене майже в фарбу увігнав. Тому я різко відвернулася. Тут я побачила господиню будинку, яка сиділа біля каміна, і яка нас цікаво розглядала. – Ой, вибачте, я тут згадала що представиться забула. Мене звуть Анка, а мій напарник, який мабуть ще у ванній – Томас, – повернулися до мене нарешті мої манери. – Я не знайшла свого одягу і тому взяла цей, ви ж не проти? – довелося мені пояснюватися, щоб не виглядати невігласом.

– Звичайно не проти, я це спеціально для вас лишила, тому що ваш одяг все ще мокрий. Мене звуть Філія, а мого мовчазного чоловіка – Адаман.

– Приємно познайомиться, дякую, що дали притулок у таку погану погоду, – я хотіла сказати щось ще, але мене перервало зрадницьке бурчання шлунка, яке почула не тільки я.

– Ви напевно їсти хочете, – припустила вона, легко посміхаючись.

– Так дуже! Не буду брехати, мій шлунок сьогодні теж досить промовистий, – з усмішкою зізналася я. – Але, крім голоду, мене мучить ще одне питання.

– Яке ж?

– Де ми знаходимося? Тому що мені здається ми зовсім збилися з курсу який проклали на карті, адже не могли ж так швидко дістатися до найближчого села, – спробувала я пояснити що мене турбує, а Філія поки ми йшли вечеряти трохи помовчавши, все ж таки відповіла, загадковіше ніж я на те розраховувала.

– Скажімо так, ми знаходимося не в селі, це скоріше місто. Але я сподіваюся ви мені вибачте, бо хочу, щоб ви завтра самі все побачили на власні очі. У нас міське свято, і відвідавши його ви дізнаєтеся набагато більше, ніж я вам можу зараз розповісти, – підморгнула вона мені залишивши інтригою місце нашого перебування. – Ви зараз голодні та негода вас вимотала, тому найкраще, що ви можете зараз зробити це поїсти та відпочити, а завтра вже буде новий день та нові враження. – Філія провела мене до їдальні, де вже було накрито стіл на п'ять персон, мабуть на всіх присутніх у будинку. Незабаром з'явився Том, теж у якомусь дивному одязі: у синій картатій сорочці, яку він залишив наполовину розстебнутій і сірих штанях. Звичайно ж, ми не пропустили можливості прокоментувати це і порівняти його з лісорубами. Після ми приступили до вечері, не ставлячи непотрібних питань про те, де ми є. Але не сказати що це питання все ж таки перестало мене мучити.

За столом Нік постійно косився в мій бік і дивно посміхався. Від цього мені було якось ніяково і навіть дратувала така пильна увага, адже складно було зосередитися на їжі коли на тебе так витріщаються. Добре хоч Тома ніяка дивна собака не вкусила і він тихо мирно вплітав свою порцію печені з ягням та овочами. Загалом же вся ця вечеря пройшла в тихій та невимушеній атмосфері.

Яка була година, я не знаю, адже сьогодні я остаточно загубилася у часі та просторі, але організм уже вимагав сну. Філія, мабуть, помітила, що ми з Томом виглядаємо як вичавлені лимони, а вино за вечерею додало нам сонливості, тому вона запропонувала показати нам наші кімнати, на що ми охоче погодилися.

– Вибачте, у нас кімнат не дуже багато, тож хлопці спатимуть в одній кімнаті. Сподіваюся, ви не дуже засмучені? Ви тільки не хвилюйтеся, в спальні для хлопців не одне, а два ліжка, тому незручностей не повинно виникнути, – вибачилась Філія.

– Та не проблема! Вперше чи що! – сказав Том, який остаточно подобрішав після вечері, і здавалося, вже передчуваючи сон на нормальному ліжку. Нік, на відміну від нас, залишився далі розмовляти з Адаманом. Очевидно, вони знайшли якісь спільні інтереси.

Господиня пояснила Тому, де наші спальні, але я запам'ятала тільки те, що вони знаходяться навпроти. Мій мозок зараз не хотів думати, а просто хотів спати. Тому, як тільки Том зайшов до своєї кімнати, я просто зайшла до тієї, що була навпроти. У темряві я намацала ліжко, і переодягнулася в піжаму яку знайшла на ньому ж. Далі я поринула в сон, на який так чекала.