Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

- Тепер нам час їхати, бо.. - а він дуже вправно обходиться з мішком на плечі.

- Я і сама вмію ходити, до машини ж три кроки було. - легким рухом мене зняли і я опинилась на підлозі перед відкритими пасажирськими дверима спереду. 

- Вибач, - вау, він зашарівся і дуже мило потріпав волосся, - я не зміг себе стримати..

- І добре, частіше треба давати собі волю! - я усміхнулась і сіла в машину. Він закрив за мною двері й на мить довше затримався. То що, я права? Ти справді себе занадто загнав в рамки. 

Ти можеш подумати, що я навіжена і я тебе не засуджуватиму. Мені теж всі ці думки, ці вічні догадки й домальовки часом видаються... надміру. Вони виникають раптово, як каскад змінюють одна одну і жодне обґрунтування не може мене стримати. Дуже довго я працювала над собою, часом здавалось: готово! Але ні, як завжди тепер розумію, я й надалі сліпе кошеня. 

- Я тобі хотів сказати .. - у мене задзвонив телефон, Август зупинився, - бери.

- Дякую, це Ксю. - я прийняла виклик. - Ну привіт жінко, готова до дороги? 

- Привіт, а ти ще не з Августом? - дивне питання.

- Щойно сіла в машину, а ти чого питаєш?

- То він ще не встиг тобі розказати. Маркові терміново потрібно їхати в Польщу, якесь робоче питання. Ми сьогодні не поїдемо з вами. - такого повороту я не очікувала.

- А ти.., а... я зрозуміла. - ну звісно ж вона його не залишила б, як і я б не залишила дорогу мені людину. Очі метнулись на Августа, але я одразу взяла контроль над собою. 

- Так, вибач, я їду з ним. Там моя присутність також потрібна. - такий засмучений голос. Звідки у ній береться стільки турботи? 

- Все гаразд, за мене не переживай, я ж не сама, зі мною Август. - сказала й аж дивно стало, від того як ця фраза звучить вголос. - Мені лише шкода, що твої вихідні пройдуть в роботі. 

-Я не проти, ти ж знаєш я це люблю. - і не тільки це ти любиш, наскільки я бачу. - Гарно вам провести час разом! - ах вона, не треба на мене тут стрілки переводити.

- Так, тримай свої думки при собі. - Август кинув на мене погляд і здається злегка почервонів, - ахаха, дякую, що набрала, гарної поїздки та легкого вирішення справ!

- До зустрічі Віто, будь пильна! - я поклала слухавку. 

Її поради мене часом шокують.

Але мені з досвіду відомо: до ненароком кинутих фраз варто прислуховуватись, вони можуть мати більш вагоме значення, ніж ми очікуємо. То ж кажеш бути нині пильною. Гаразд, я почула. Цікаво, що принесе сьогоднішній день.

- Віта.. ти.. - дивне булькання збоку витягнуло мене з роздумів, це Август пробує щось сказати.

-Ти щось казав? Я задумалась і відлетіла десь далеко. 

- Так, я хочу тебе попередити, - на моєму лиці певно читається занадто чітке здивування, добре, що йому зараз потрібно дивитись на дорогу, ми виїжджаємо за місто, - тут на трасі є заправка, ми домовились там зустрітись і разом поїхати…

- Чудово, я б із задоволенням випила холодного чаю! 

- Ех, - він видихнув, тоді вдихнув. Де текст? Що ж таке? - моя родина... вони досить своєрідні. Ми не всі між собою ладимо, і не до всіх вартує... ну... деяких людей краще оминати. - що за безглуздя? Хоча... в його тоні не чути призирства, там немає сорому, що ж мені нагадує ця тональність? - Вони всі нормальні, але буває по різному. 

- Август, - я поклала руку на його долоню, машина ривком здригнулась, - все буде добре, я багато з ким спілкувалась в тому житті, дай боже, навіть трохи навчилась мовчати, коли це потрібно.. - його сміх мене перебив. - Еу, ти чого смієшся, я ж серйозно! 

- Все-все, я перестаю. - сміх перейшов у хіхікання.

- Як доросла і відповідальна людина я тобі підтверджую, за мене хвилюватись не варто. - говорю, а в самої в животі з’являється дивне відчуття переживання. 

- Мене тішить твоя впевненість. І я буду весь час поруч, обіцяю. - спершу весь діалог здався мені жартівливим, але чим далі, тим більш дивно стає.

- Перестань, ти так говориш ніби ми до маніяків їдемо. Бо якщо так, то виникає дуже закономірне питання: для чого ти мене туди везеш? - що б там не було з його сім’єю, сумніваюсь, що виявиться хоч би якась обставина, з якою я не дам собі ради. А цього хлопчину треба розслабити, бо ми так нікуди не доїдемо.

- Якщо ти хочеш повернутись - лише скажи, я відвезу тебе додому. 

- Жартуєш? І покинути можливість дві години провести в дорозі, чи нарешті вибратись в гори... - на язик вискочила фраза і добре, що мені вчасно вдалось скрутити звук, - чи тебе? - серце б’ється так несамовито, він перехопив мою долоню, яка досі накривала його і легко поцілував. Таки почув. Але що ти хочеш?! Вже раз говориш, то будь готова, що тебе почують. 

Я забрала руку і машина неочікувано звернула направо. Ми зупинились на стоянці біля заправки. Ось і перша зустріч. Хоча... Я придивилась у вікно, не виглядає, що тут хтось стоїть і чекає, можливо ми перші приїхали. 

Неочікуваний ляск у стороні водія. Двері різко розкрились. 

- А ти пунктуальний як завжди! - високий хлопець, обличчя якого наразі не видно, з жвавим темпом розмови, сперся однією рукою на машину, а іншою витягує Августа назовні. Трясця, і що мені тепер робити? Август не встиг навіть слова сказати, одразу опинився на вулиці притиснутий спиною до машини. За мить я стояла біля своїх дверей і спостерігала цю чудернацьку картину.

- А ти як завжди брутальний! І для чого ти так рано тут? - попри напрочуд бунтарський вид чоловіка, виглядає він років на сорок. 

- Не хотів, щоб ти тут сидів самотній. - раптом його лицем пробіг сум, який вже за мить розквітнув широкою посмішкою. Цікаво, хто вони один одному? - До того ж ця мала розбудила мене з самого ранку, нічого більше не залишалось…

- Як припертись на заправку? - ого, Август його перебив. Раніше я такого не помічала, і взагалі, манера його розмови змінилась. Відчуття, що він повернувся в підлітковий вік.