Читати книгу - "Зелена миля"

— А може, Мишовілль? — вклинився Брутал у паузу, що повисла після того, як Дел рішуче відмовився від моєї моторошної старої хатини в лісових хащах. Цю пропозицію він висловив недбалим тоном «я-тут-подумав».

— Мишовілль? — перепитав Делакруа й позирнув на Брутала спантеличеним, проте зацікавленим поглядом. — Який ще Мишовілль?

— А, та це атракціон для туристів, у Флориді, — відповів Брутал. — Здається, в Таллахассі. Так, Поле? У Таллахассі?

— Угу, — ні на мить не завагавшись, сказав я, а сам подумав: «Дай Бог здоров’я Брутусові Говеллу». — У Таллахассі. Трохи далі по дорозі від собачого університету.

Від почутого в Брутала трохи сіпнувся рот, і я подумав, що зараз він зіпсує мою подачу недоречним сміхом. Але він опанував себе й кивнув. Хоча я здогадувався, що про собачий університет я невдовзі ще почую.

Цього разу Дел не кинув котушку — попри те, що Містер Джинґлз стояв на його шльопанці напоготові, з піднятими лапами, явно жадаючи ще однієї нагоди кинутися навздогін. Кейджен перевів погляд із Брутала на мене, потім знову на Брутала.

— А жчо вони робити у Мишовілль? — спитав він.

— Думаєш, Містера Джинґлза туди приймуть? — звернувся Брутал до мене, одночасно ігноруючи Дела і ще більше розпалюючи його цікавість. — Поле, ти думаєш, він їм підійде?

Я напустив на себе задумливий вигляд.

— Знаєш, — протягнув я, — от міркую про це, і з усіх боків ця ідея здається блискучою.

Краєм ока я помітив, що Персі трохи наблизився до нас Зеленою милею (десятою дорогою обійшовши камеру Вортона). Він стояв, спираючись плечем на ґрати порожньої камери, і слухав, а на губах у нього грала презирлива посмішечка.

— Що цей Мишовілль? — вимогливо запитав Дел. Тепер він уже горів бажанням знати.

— Я ж кажу — атракціон для туристів, — відповів Брутал. — Там тих мишей… ой, не знаю, сотня чи що. Поле, ти не знаєш?

— Та вже, мабуть, понад сто п’ятдесят, — уточнив я. — Вони мають великий успіх. Наскільки мені відомо, такий самий хочуть відкрити ще й у Каліфорнії. «Західний Мишовілль» буде називатися. Ось як бурхливо розвивається бізнес. Здається, еліта суспільства дедалі більше цікавиться дресированими мишками. Не питай, сам не розумію.

Дел дивився на нас, тримаючи в руці розмальовану котушку. Його власне становище було поки що забуте.

— Мишей туди беруть лише найрозумніших, — попередив Брутал, — таких, що фокуси показують. І вони не повинні бути білими, бо білі миші — то зоомагазинні.

— Зоомагазинні, так, ще пак! — люто вигукнув Делакруа. — Ненавиджу їх, зоомагазинні миші!

— У них там, — від роботи уяви Бруталові очі набули далекого замріяного виразу, — намет, у який заходиш…

— Так, так, як у cirque![54] А за вхід потрібен платить?

— Бляха, ти всираєшся з мене чи що? Ясний пень, що вхід платний. Десятицентовик з носа, по два центи з малих. І там ще як ніби ціле місто з бакелітових коробок і трубок з-під туалетного паперу, зі слюдяними віконцями, щоб видно було, що ті миші там поробляють…

— Так! Так! — Делакруа був в екстазі. Але повернувся до мене. — Що таке «сльодяний»?

— Це скло як на духовці спереду, щоб можна було зазирнути всередину, — пояснив я.

— О, точно! Дзя хрінотінь! — Він покрутив рукою, показуючи Бруталу продовжувати, і оливні оченята Містера Джинґлза аж закружляли, наздоганяючи рух тієї котушки. Видовисько було кумедне. Персі підійшов ближче, наче хотів ліпше роздивитись.

Я побачив, як насупився, дивлячись на нього, Джон Коффі, але не звернув на це особливої уваги — надто вже мене самого полонили фантазії Брутала. Завдяки Бруталу обіцянки бажаного засудженому до страти піднеслися на недосяжно високий рівень, і я переживав відчуття щирого захвату, повірте.

— Так, — вів далі Брутал, — ціле мишаче містечко, але дітлахам найбільше подобається «Зоряний цирк Мишовілля». Там є миші, які гойдаються на трапеції, і миші, які котять крихітні діжечки, і миші, які монети складають…

— Так, дзе воно! Дзе оселя для містера Джинґлза! — вигукнув Делакруа. Очі в нього виблискували, а щоки розчервоніло пашіли. Я подумав, що Брутал — якийсь святий. — Містере Джинґлз, ти таки стати цирковим мишом! Жити в мишачому місті у Флорида! Там сльодяні вікна! Урра!

Делакруа з потрійною силою метнув котушку. Та вдарилася об стіну низько, скажено підскочила й випірнула крізь ґрати камери на Милю. Містер Джинґлз помчав за нею назовні. І тут Персі угледів свій шанс.

— Ні, кретине! — заволав Брутал, але Персі не звернув уваги. Щойно Містер Джинґлз добіг до котушки (занадто зосередившись на ній, він не зауважив присутності запеклого ворога), як Персі з силою опустив на нього підошву чорного черевика. Із відчутним хрускотом хребет Містера Джинґлза переломився, і кров зацебеніла з рота. Крихітні темні оченята полізли з орбіт, і в них я прочитав здивовану агонію, зовсім не тваринну, а людську.

Він жаху й горя Делакруа пронизливо закричав. Він кинувся на підлогу камери й простягнув руки між ґрат, тягнучись якнайдалі вперед, знову і знову викрикуючи ім’я миші.

Персі з посмішкою розвернувся обличчям до нього. До нас трьох.

— Ну от, — сказав він. — Я знав, що дістану його. Рано чи пізно. Справді, то була справа часу.

Він повернувся й покрокував Зеленою милею — неквапом, залишивши тільце Містера Джинґлза лежати в калюжі крові, що розпливалася навколо.

Частина четверта

Важка смерть Едуарда Делакруа

1

Окрім усієї цієї іншої писанини, відколи оселився в «Соснах Джорджії», я веду невеличкий щоденничок. Нічого особливого, лише кілька речень, переважно про погоду. Минулого вечора я його прогортав. Хотілося згадати, скільки часу спливло, відколи мої онучечки, Крістофер і Даніелла, можна сказати, збулися мене, випхавши в «Сосни Джорджії». «Дідуню, це задля твого ж добра», — сказали вони. Ну звісно. Хіба не це найчастіше кажуть люди, коли нарешті вигадають спосіб здихатися тої халепи, яка ходить і розмовляє?

Це було трохи більше, ніж два роки тому. Зловісним є те, що я не можу розібратися у своїх відчуттях упродовж цих двох років — довші вони чи коротші. Моє відчуття часу неначе плавиться, тане, як сніговик у якоїсь дитини в січневу відлигу. Мені здається, що часу в його звичному розумінні: Східного поясного часу, Літнього часу, Часу робочої людини — більше не існує. Тут є лише Сосняно-Джорджійський час, а це Час дідів, Час бабць і Час старечого