Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Емі

Ми з Тимофієм разом трохи більше двох тижнів. Після повернення з відпочинку ми поринули у звичне буденне життя, продовжуючи насолоджуватися одне одним. Майже всі ночі проводимо разом — або в мене, або в Тимофія. Зазвичай разом обідаємо та вечеряємо, якщо є час. Я навіть не встигла помітити, як цей чоловік заполонив собою все моє життя.

Мені так добре, я почуваюся такою щасливою, що аж страшно. Нав’язливою думкою засіла тривога: щось обов’язково має трапитися. Адже не може бути все так ідеально…

Сьогодні вранці, збираючись на роботу та бідкаючись, що забула вдома сорочку й змушена вдягнути вчорашню, Тимофій несподівано запропонував з’їхатися. На мої заперечення, що це ще надто рано, він лише знизав плечима і спокійно сказав:

— Якщо ми дійсно цього хочемо, то чому не можемо зробити це вже зараз?

Чи хочу я цього? Думаю, що так. Але ця думка лише посилила мій страх. Відтоді я занурилася у власні роздуми й навіть не помітила, як ми вже їхали на роботу.

— Емі, ти мене чуєш? — голос Тимофія проривається крізь мої думки.

— Що? — перепитую, повертаючись до реальності.

— Я запитав, чи ми пообідаємо сьогодні разом, чи в тебе є якісь плани?

— Ні, планів немає, — відповідаю, але приховати сум не вдається. Тимофій помічає це відразу.

Він хмуриться, уважно поглядає на мене, коли ми зупиняємося на світлофорі.

— Емі, що трапилося? — питає, беручи мене за руку.

Я вагаюся. Не знаю, чи варто розповідати йому про свої думки — ще подумає, що я несповна розуму.

— Еміііі… — тягне він, коли я все ще мовчу.

— Просто… я боюся, — майже пошепки зізнаюся, навіть не впевнена, що він мене почув.

— Чого?

— Того, що все занадто добре у нас. Занадто ідеально, — відповідаю, опустивши очі.

— Хіба це погано? — він на мить відриває погляд від дороги й дивиться на мене.

— Ні, але… в мене відчуття, ніби повинно трапитися щось погане.

Тимофій різко повертає кермо, з’їжджає на узбіччя й глушить мотор. Потім повертається до мене, бере моє обличчя в долоні, змушуючи подивитися йому в очі.

— Сонечко, нічого не трапиться. Не накручуй себе, — говорить м’яко, але впевнено. — Я розумію, що тобі важко після минулих стосунків, але це не означає, що наші теж приречені.

— Я нічого не можу з цим вдіяти… Цей страх заполонив мою голову, — зізнаюся, злегка кусаючи губу.

— Моя маленька… — він ніжно обіймає мене, цілує у скроню. — Навіть якщо щось трапиться, ми це подолаємо. Разом. Добре?

Я мовчки киваю. Ще деякий час ми просто сидимо так, притиснувшись одне до одного. Тимофій лагідно гладить мене по волоссю, а я насолоджуюся його підтримкою.

І вперше за весь ранок відчуваю, що тривога відступає.

— Все добре? — м’яко запитує він, нахиляючись ближче.

Я знову киваю, але цього разу вже з легшою душею.

— Гаразд, — він усміхається і легенько торкається губами мого чола. — Тоді поїхали.

Коли ми приїжджаємо до офісу, Тимофій паркується неподалік від входу, але не поспішає виходити. Він бере мою руку і легенько стискає.

— Якщо захочеш поговорити — приходь.

— Добре, — усміхаюся.

— Сонечко, і ти завжди можеш мені розповісти про будь-які свої страхи чи сумніви. Добре?

Я хитаю головою, легенько посміхаючись, а він притягує мене до себе, залишаючи швидкий, але такий ніжний поцілунок.

— Йди, поки я не передумав і не викрав тебе на весь день.

Я закочую очі, але виходжу з машини, відчуваючи, як серце шалено калатає від його слів і дотиків.

На роботі намагаюся зосередитися, але думки постійно повертаються до нашої розмови. Мене не покидає відчуття, що він справді готовий бути поруч, попри всі мої страхи.

І все ж… маленький голосок у голові не дає спокою.

Щось обов’язково має трапитися. Адже так не буває, щоб усе було ідеально…

Після тієї нашої розмови минуло кілька днів. Легке хвилювання все ще присутнє, але я не дозволяю йому повністю захопити мене.

Сьогодні в першій половині дня ми з Тимофієм зайняті роботою, тож майже не бачимося — тільки разом приїхали в офіс і відразу розійшлися по кабінетах. В обідню перерву я вирішила заїхати до Аріни та її малюка, тому швидко завершую справи, заходжу до Тимофія, щоб попередити його, і прямую до машини.

Аріна зустрічає мене на вулиці з маленьким Сашком на руках. Його личко розслаблене, він солодко спить.

— Привіт, — шепочу, щоб не розбудити малюка, і цілую Аріну в щоку.

— Привіт, — вона усміхається й говорить у звичайному тоні. — Можеш не шепотіти, він спить міцно. Ходімо в дім.

Аріна відчиняє двері й пропускає мене першою. Я ставлю пакунки на кухні й повертаюся до неї саме в той момент, коли вона вкладає Сашка в колиску. Підходжу ближче й дивлюся на нього. Він такий милий і крихітний.

— Він дуже схожий на Матвія, — кажу тихо.

— Так і є, — Аріна щасливо усміхається. — Ходімо обідати.

— Боже, коли ти все встигаєш? — здивовано питаю, крокуючи за нею на кухню.

— У мене багато помічників, — знизує плечима вона. — Мама Матвія й Тамара допомагають, у нас є кухарка, а Матвій регулярно викликає клінінг, щоб я не перенапружувалася. І сам він дуже багато робить — уночі встає до Сашка і у вихідні постійно з ним возиться.

— Все-таки я не помилилася — Матвій чудовий чоловік.

— Ідеальний, — мрійливо каже Аріна й знову широко всміхається.

Вона швидко накриває на стіл: салат, запечена картопля з м’ясом.

— До речі, сьогодні я готувала сама. Спеціально для тебе, — каже, наливаючи сік.

— Мені приємно, дякую. Але навіть якби готувала кухарка, я б не образилася, — посміхаюся. — Розумію, що ти зайнята.

— Якщо чесно, мені просто хотілося трохи відволіктися.

— Постійно бути з дитиною втомлює?

— Ні, це чудовий час. До того ж, як я вже сказала, Матвій дає мені відпочити. Ось у неділю відправив у спа на цілий день, а сам залишився з малюком.