Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Неспроможність і дурість де Ветта мали значення й психологічне. Розлетівся на друзки міф про непереможність Нільфгарду. До армії нордлінгів почали сотнями приходити добровольці…

Рестіф де Монтолон. Північні війни: міфи, брехня і напівправда

Що там казати: Ярре був розчарований. Виховання в храмі та його власна відкрита натура спричинилися до того, що він вірив у людей, у їхню доброту, доброзичливість і безкорисливість. Від тієї віри залишилося небагато.

Він уже провів дві ночі надворі, у рештках стогів, а тепер усе йшло до того, аби схожим чином провести й третю ніч. У кожному селі, де він просив пустити переночувати чи дати шматок хліба, з-за зачинених наглухо дверей за відповідь були або важке мовчання, або лайка й погрози. Нічого не допомагало, навіть коли говорив, хто він такий, куди й у якій справі подорожує.

Дуже, дуже розчарували його люди.

Швидко сутеніло. Хлопець крокував стежиною між полів бадьоро й рішуче. Видивлявся стіг, відчуваючи розчарування та пригніченість перспективою ще однієї ночі під голим небом. Щоправда, березень був неймовірно теплим, але вночі ставало насправді холодно. І насправді страшно.

Ярре глянув на небо, на якому щоночі вже мало не тиждень було видно золотаво-червону бджолу комети, що проходила із заходу на схід, тягнучи за собою мерехтливий хвіст вогню. Задумався, що воно насправді може віщувати, те дивне явище, згадане в багатьох пророцтвах.

Продовжив свій шлях. Ставало щоразу темніше. Стежина вела його вниз між рядами густих кущів, що в напівмороку набували дивовижних форм. Знизу, звідти, де було ще темніше, віяло холодом, бридким запахом гнилої трави й чимось іще. Чимось дуже недобрим.

Ярре затримався. Намагався умовити себе, що те, що повзе в нього по спині й руках, то не страх, а холод. Дарма.

Береги каналу, порослого верболозом і кривими вербами, чорного й блискучого, наче свіжовилита смола, поєднував вузенький місточок. Там, де колоди згнили та попадали, у містку зяяли довгасті діри, балюстраду його було зламано, палі позанурювалися у воду. За містком верби росли густіше. Хоча ще далеко було до справжньої ночі, хоча дальні луки за каналом усе ще посвічували пасмами туману, що висів на чубах трав, серед верб панувала темрява. У мороці Ярре невиразно бачив руїни якоїсь будівлі — напевне, млина, шлюзу чи коптильні.

«Я мушу перейти через той місточок, — подумав хлопець. — Мушу! Хоча шкірою відчуваю, що там, у тій темряві, причаїлося щось недобре, я мушу перейти на інший бік того каналу. Мушу перейти той канал, як учинив би те той міфічний вождь чи герой, про якого я читав у зотлілих манускриптах у храмі Мелітеле. Перейду канал, і тоді… Як там було? Карти будуть здані? Ні, кості будуть кинуті. Позаду мене залишиться моє минуле, попереду ляже моє майбутнє…»

Він ступив на місток і відразу зрозумів, що передчуття його не підмануло. Ще раніше, ніж він їх побачив. І почув.

— І шо? — кахикнув один із тих, що заступили йому шлях. — Чи я не к’зав? К’зав же: тіко почекати трошкі, а хтось уже підгребе.

— Ова, Окультіху, — другий з озброєних товстезними палицями типчиків трохи шепелявив. — Тобі б ворожбитом чи волхвом бути. Ну, милешенький перехожий, шо йде шамотньо. Даши, шо там є в тебе, по-доброму, чи беж шарпанини не обійдемошя?

— Я нічого не маю! — щосили зарепетував Ярре, хоча й небагато мав надії, що хтось його почує й прибіжить на допомогу. — Я вбогий подорожній! Ані гроша за душею не маю! Що маю вам віддати? Отой кий? Одежину?

— І те теж, — сказав той шепелявий, а в голосі його було щось таке, від чого Ярре аж затрясся. — Бо тре’ тобі жнати, убогий подорожній, шо нашправді ми тута, у потребі великій перебуваючи, дівки якоїшь виглядали. Ну, але ж нічка вже наштала, ніхто вже не прийде, тож на бежриб’ї і рак — риба! Хапай його, хлопи!

— Я маю ножа! — крикнув Ярре. — Попереджаю!

Він і справді мав ножа. Свиснув його на храмовій кухні напередодні втечі та сховав у вузлику. Але не потягнувся за ним. Паралізувало його — і лякало — усвідомлення, що воно без сенсу й що нічого йому не допоможе.

— Я маю ножа!

— Ти диви, — сказав насмішкувато той шепелявий, наближаючись. — Має він ножа. Хто б міг подумати.

Ярре не міг тікати. Жах призвів до того, що ноги його перетворилися на два вбиті в землю стовпи. Адреналін перехопив за горло, наче петля аркану.

— Гей! — крикнув раптом третій типчик молодим і дивовижно знайомим голосом. — Я його хіба знаю! Так-так, знаю його! Облиште, кажу, то мій знайомець! Ярре? Пізнаєш мене? Я Мельфі! Гей, Ярре! Пізнаєш?

— Піз… наю… — Ярре з усіх сил змагався з паскудним, переможним і невідомим йому досі відчуттям. Тільки коли відчув біль у стегні, яким приклався до колод мосту, зрозумів, що воно було за відчуття.

Відчуття непритомності.

* * *

— Ото так несподіванка, — повторював Мельфі. — Ото випадок так випадок! От, свояка довелося зустріти! З Елландеру знайомця! Товариша! Га, Ярре?

Ярре проковтнув шматок твердої й тягучої солонини, якою почастувала його дивна компанія, закусив печеною ріпою. Не відповів, тільки кивнув у бік усієї шістки, що оточувала вогнище.

— А куди тобі дорога, Ярре?

— До Визіми.

— Ха! Так і нам до Визіми! Ото випадок так випадок! Що, Мільтоне? Пам’ятаєш Мільтона, Ярре?

Ярре не пам’ятав. Не був упевнений, чи взагалі колись бачив того в очі. Зрештою, і Мельфі трохи перебирав, звучи його товаришем. Був то син бондаря з Елландеру. Коли разом ходили вони до храмової інфіми, Мельфі звик регулярно й боляче бити Ярре, називаючи його зачатим у кропиві байстрюком без батька-матері. Тривало те близько року, після чого бондар забрав сина зі школи, бо стало зрозуміло, що підліток придатний винятково для бочок. Так ото Мельфі замість у поті чола свого пізнавати аркани читання та писання в поті чола стругав клепки в батьківській майстерні. А коли Ярре закінчив науку та з рекомендацією храму став помічником писаря в гродському суді, бондарчук — за прикладом тата — кланявся йому в пояс, давав презенти й виказував приязнь.

— …до Визіми ми йдемо, — продовжував розповідь Мельфі. — До