Читати книгу - "Талiсман"

Джек відчув, як швидко в ньому наростає, а тоді знову вгамовується лють.

— А якщо я все одно піду? — запитав він. — У мене є п’ять доларів прибутку, а можливість вибратися з цього гівняного містечка не гірша за премію.

Смоукі дивився на Джека та продовжував єхидно осміхатися йому, а тоді сказав:

— Пам’ятаєш, як ти вчора ходив у чоловічий туалет прибирати після одного типа, що виблював вечерю?

Джек кивнув.

— Пам’ятаєш, як він виглядав?

— Стрижка їжак. Штани хакі. То й що?

— То Землекоп Етвелл. Його справжнє ім’я Карлтон, але він десять років керував міськими цвинтарями, тому всі називають його Землекопом. То було… десь двадцять чи тридцять років тому. Він пішов у міські копи, ще коли Ніксона[102] обрали президентом. А тепер він Начальник поліції.

Смоукі підняв «Чірут», дмухнув на цигарку, а тоді знову поглянув на Джека.

— Ми із Землекопом давні друзі, — сказав Смоукі. — І якщо ти підеш на вулицю просто зараз, Джеку, не можу обіцяти, що в тебе не буде проблем із Землекопом. Може закінчитися тим, що тебе повернуть додому. Або тебе відрядять збирати яблука в міські сади: містечку Оутлі належать… ага, гадаю, сорок акрів добрих дарів. А може, все закінчиться побиттям. Або… я чув, старий Землекоп любить діток на дорозі. Особливо хлопчиків.

Джек подумав про той, схожий на булаву, пеніс. Його почало нудити й морозити водночас.

— Тут ти, так би мовити, під моїм крилом, — сказав Смоукі. — А щойно ти вийдеш на вулицю, звідки мені знати? Землекоп може їздити будь-де. Може, ти вийдеш за межі міста навіть не спітнівши, але, з іншого боку, будь-якої миті біля тебе може пригальмувати великий «плімут», у якому він їздить. Землекоп не надто кмітливий, але часом у нього з’являється нюх. Або… хтось може повідомити йому про це.

За баром Лорі мила посуд. Вона висушила руки, увімкнула радіо та почала наспівувати разом із приймачем стару пісню «Степпенвулфів»[103].

— Ось що я тобі скажу, — сказав Смоукі. — Лишайся тут, Джеку. Попрацюй на вихідних. А тоді я посаджу тебе у свій пікап і сам вивезу за межі міста. Як тобі таке? Ти виберешся звідси у неділю вдень з майже тридцятьма грьобаними баксами в гаманці, яких по приходу сюди в тебе не було. І поїдеш з думкою про те, що Оутлі не таке вже й погане місце. Що скажеш?

Джек глянув у карі очі з жовтими білками та тоненькими червоними прожилками. Звернув увагу на широку щиру посмішку Смоукі, підкреслену вставними зубами. Навіть відчув дивне та моторошне дежавю, коли побачив, що муха знову прилетіла на кухарський ковпак, поважно всілася і взялася мити свої тоненькі, ніби волосинки, передні лапки.

Джек підозрював, що Смоукі знає, що він знає, що всі слова Смоукі — це брехня, та йому було байдуже. Пропрацювавши до ранку в суботу та в неділю, Джек, певно, спатиме в неділю до другої по обіді. Смоукі скаже, що не може відвезти Джека, бо той прокинувся надто пізно; а тепер він, Смоукі, зайнятий, бо дивиться матч між «Колтс» і «Петріотс»[104]. А сам Джек не тільки буде надто втомленим, щоб кудись іти, а й боятиметься, що Смоукі на певний час втратить інтерес до «Колтс» і «Петріотс» та зателефонує своєму доброму другові Землекопу Етвеллу, щоб сказати: «Він іде вниз по Мілл-роуд просто зараз. Землекопе, друже, чому б тобі не схопити його там? І приїжджай сюди на другу частину гри. З мене безкоштовне пиво, але не блюй у мій пісуар, доки не повернеш малого назад».

Це був перший сценарій. Інші варіанти, які спадали йому на думку, були трохи інакшими, але закінчувалися однаково.

Посмішка Апдайка стала трішки ширшою.

Розділ десятий

Елрой

1

Коли мені було шість…

У барі, який дві попередні ночі вже затихав у цей час, гульня тільки розгорялася, наче відвідувачі збиралися зустріти тут світанок. Джек помітив, що два столи зникли — стали жертвами кулачного бою, що почався саме перед його останнім походом до нужника. Тепер там, де колись були столи, танцювали люди.

— Саме вчасно, — сказав Смоукі Джекові, що, хитаючись, протягнув ящик уздовж усієї барної стійки та поставив біля холодильної камери. — Постав це тут і шуруй назад за клятим «Бадом». Ти мав його принести першим.

— Лорі не казала…

Гарячий, нестерпний біль пронизав ногу, коли Смоукі опустив важкий черевик на кросівок Джека. Хлопчик приглушено скрикнув, а в очах запекло від сліз.

— Стули пельку, — гаркнув Смоукі, — Лорі не відрізнить гівно від «Шіноли»[105], а ти досить кмітливий, аби це розуміти. Повертайся назад і притягни мені ящик «Бада».

Хлопчик пішов до комори, припадаючи на ногу, яку придушив Смоукі, й міркуючи, що в нього, можливо, зламані деякі пальці. Цілком можливо. Голова гуділа від диму, галасу та схожих на скавуління ритмів «Хлопців з долини Дженні», двоє з яких на сцені явно хиталися. Свідомість свердлила єдина думка: не можна чекати до закриття. Він справді міг не витримати так довго. Якщо Оутлі — в’язниця, а «Пивниця Оутлі» — його камера, то втома була таким самим тюремним наглядачем, як і Смоукі, а може, навіть суворішим.

Попри свої хвилювання щодо того, якими будуть тут Території, чарівний сік здавався дедалі найнадійнішим засобом для втечі. Він міг би ковтнути і перенестися… і якби йому там удалося пройти на захід принаймні милю (чи дві щонайбільше), то ковтнув би ще трохи й повернувся б у США далеко за межами цього жахного містечка — може, десь біля Бушвіла чи навіть Пемброка.

Коли мені було шість, коли Джекі було шість, коли…

Він знайшов «Бад» і знову потягнув його крізь двері… а там стояв і витріщався на нього високий м’язистий ковбой із довгими руками, який скидався на Рендольфа Скотта.

— Здоров, Джеку, — сказав він, і Джек з наростаючим жахом помітив, що очі чоловіка були жовтими, наче курячі лапи. — Хіба тобі не казали забиратися геть? Ти погано слухав, так?

Джек стояв з ящиком «Бада», що відтягував руки, і вдивлявся у ті жовті очі, та раптом неприємна думка пробилася в його голову: ось хто тоді причаївся в тунелі — ця людина-потвора з мертвими жовтими очима.

— Облиш мене, — слова зірвалися з уст з