Читати книгу - "Персі Джексон та Викрадач Блискавок"

— Воно годиться тільки для диких тварин.

— Можливо, Персі це не зашкодить, — посміхнулася Аннабет.

— Гей! — запротестував я.

— Жартую, — відповіла вона. — Пішли. Час забиратися з цього гадючника.

Похитуючись, ми простували безлюдними полуденними вулицями. Спека була просто неймовірна, і нас із легкістю можна було сприйняти за виснажених волоцюг, але всі, хто траплявся дорогою, були надто захоплені дикими тваринами, щоб звертати на нас увагу.

Ми пройшли повз «Монте-Карло» та «МГМ». Повз піраміди, піратський корабель і статую Свободи, яка хоч була зменшеною копією, але все одно викликала в мене напад ностальгії за домівкою.

Я не знав, що, власне, ми шукаємо. Можливо, місце, де можна було хоча б на кілька хвилин сховатися від спеки, придбати сандвіч, склянку лимонаду й поміркувати над планом подальшого пересування на захід.

Мабуть, ми завернули не туди, тому що опинилися в глухій вулиці: перед нами було лише казино та готель «Лотос». Над входом до готелю красувалася велетенська неонова квітка, пелюстки якої періодично спалахували. Відвідувачів не було видно, але з відчинених дверей, що вилискували хромом, віяло прохолодою кондиціонеру та якимось квітковим запахом, — можливо, саме розквітлим лотосом. Точно сказати не можу — сам не нюхав.

Побачивши нас, швейцар посміхнувся.

— Привіт, хлоп’ята. Виглядаєте ви стомлено. Заходьте, сідайте.

За останній тиждень я звик до всього ставитися з підозрою. Вважав, що будь-який перехожий, може виявитися чудовиськом чи богом, — передбачити неможливо. Але швейцар видався мені цілком нормальним. Крім того, почути співчутливий голос було так приємно, що я кивнув і висловився в тому сенсі, що ми не проти завітати. Щойно ми опинилися всередині й озирнулися, як Гровер присвиснув:

— Оце так!

Вестибюль повністю являв собою величезну залу для розваг. Я не маю на увазі які-небудь старезні ігри на кшталт «Пак-мен» або гральні автомати. Всередині містився водоспад, який звивався довкола скляного ліфту, тягнучись вгору щонайменше поверхів на сорок. З одного боку будівлі була стіна для тренування скелелазів. Тут-таки містилися різноманітні прилади для створення віртуальної реальності, а також лабіринти з діючими лазерними рушницями. А ще сотні відеоігор, кожна завбільшки з широкоекранний телевізор. Словом, усе, що душа забажає. За іграми сиділо декілька підлітків — не так уже й багато. Жодних черг. Повсюди походжали офіціантки та стояли ятки з їжею — будь-якою, на вибір.

— Привіт! — сказав коридорний. Принаймні я так зрозумів, що це коридорний. На ньому була біло-жовта гавайська сорочка з емблемою лотоса, шорти й переговорний пристрій на шиї. — Ласкаво просимо до казино «Лотос». Ось ключ від вашого номера.

— Так, але… — затинаючись, пробурмотів я.

— Ні, ні, ні, — з усміхом відповів коридорний. — Рахунки оплачені. Жодних надбавок, жодних чайових. Просто йдіть на верхній поверх до номера чотири тисячі першого. Якщо вам щось знадобиться, скажімо, піна для гарячої ванни або набір для дартсу — все, що забажаєте, — просто зателефонуйте до портьє. Ось ваші картки для гри в «Лотосі». Ними можна користуватися у будь-яких інших іграх, а також у ресторанах та під час поїздок.

Він вручив кожному з нас по зеленій пластиковій кредитці.

Я розумів, що тут, напевно, якась помилка. Коридорний явно вважав нас діточками якихось мільйонерів. Утім, я взяв картку й спитав:

— Скільки на ній?

— Що ви маєте на увазі? — Коридорний спохмурнів.

— Я маю на увазі — скільки на ній готівки.

— Ви жартуєте, — розсміявся він. — Не турбуйтеся, все гаразд. Приємного відпочинку.

Ми піднялися ліфтом нагору й оглянули наш номер. Це була анфілада кімнат із трьома ванними та баром, ущерть напханим солодощами, содовою та чіпсами. «Гаряча лінія» обслуговування номерів. Пухнасті ковдри й водяні ліжка з пуховими подушками. Телевізор із великим екраном, супутниковою антеною та швидкісним Інтернетом. На балконі також стояла ванна з гарячою водою, і цілком можливо, розміщувався спеціальний апарат, який підкидав «тарілочки» в небо над Лас-Вегасом, щоб дірявити їх із пістолета. Я не розумів, наскільки це законно, але вважав, що вигадано, справді, круто. З вікон було чудово видно і головну вулицю міста, і пустелю, хоч я сумнівався, що ми матимемо час милуватися краєвидами з таких розкішних апартаментів.

— О боги, — зітхнула Аннабет. — Це місце таке…

— Дивовижне, — закінчив Гровер. — Саме так, дивовижне.

У комірчині знайшовся одяг, що цілком мені придався. Я спохмурнів, подумавши, що це дещо дивно.

Потім викинув рюкзак Ареса до відра із сміттям. Навряд чи він нам ще знадобиться. Коли будемо виїздити, я просто придбаю новий у готельній крамничці.

Я помився в душі, відчувши справжню насолоду й змивши з себе тижневий бруд. Потім одягнув свіжу білизну, з’їв пакет чіпсів, випив три бляшанки коли й відчув себе так добре, як давно вже не відчував. У глибині душі мені не давала спокою одна проблема. Чи це наснилося мені, а чи… Треба було поговорити з друзями. Але я був певен, що це зачекає.

Вийшовши зі спальні, я побачив, що Аннабет і Гровер уже побували в душі й перевдяглися. Гровер нарешті наївся картопляних чіпсів, поки Аннабет налаштовувала Національний географічний канал.

— Маємо стільки каналів, — сказав я, — а ти вибрала Національний географічний. Зовсім з глузду з’їхала?

— Він цікавий.

— Як усе-таки добре, — широко позіхнув Гровер. — Мені тут подобається.

Він навіть не помітив, як крильця, вилізши з черевиків, підняли його на фут над підлогою та м’яко опустили назад.

— І що тепер? — спитала Аннабет. — Спати будемо?

Ми з Гровером, посміхнувшись, перезирнулися. Обидва дістали зелені пластикові картки.

— Час пограти, — сказав я.

Не пригадую, коли востаннє я так розважався. Адже народився я у відносно бідній родині. Зжерти «Королівський бургер» і взяти напрокат телевізор — для нас означало жити на широку ногу. П’ятизірковий готель у Лас-Вегасі? Краще не думати.

Я спустився штучним водоспадом, прокатався на сноуборді штучним снігом і погрався у снайпера, озброєного віртуальною лазерною рушницею. Кілька разів я помічав Гровера, який переходив від гри до гри. Йому сподобалося «полювання навпаки» — там, де олень, вийшовши з лісу, може пристрелити мужніх мисливців. Я бачив, як Аннабет будувала власне місто, і голографічні будови вивищувалися перед нею на екрані дисплею. Я це взагалі за гру не сприймаю, але Аннабет подобалось.

Не згадаю, коли саме я вперше відчув: щось тут не так.

Можливо, коли звернув увагу на хлопця, що стояв біля мене, коли я удавав із себе снайпера. Гадаю, йому виповнилось років тринадцять, але одягнутий він був дивно. За виглядом його можна було б сприйняти за сина одного з двійників Елвіса. Широкі джинси, червона футболка з чорним кантом, а волосся