Читати книгу - "Снігова королева"

— Я отримав грубі гроші за свого коня, — сказав він сам до себе, коли дістався додому. Потім він зайшов до своєї кімнати і висипав гроші купкою на підлогу, промовивши: — Оце розізлиться Великий Клаус, коли дізнається, як я розбагатів завдяки своєму коневі. Але я йому не казатиму, як саме заробив гроші.

Тоді він послав хлопчину до Великого Клауса, щоб позичити мірку.

«Цікаво, нащо вона йому знадобилась?» — подумав Великий Клаус. Тож він змастив дно смолою, щоб до мірки прилипло і зосталось те, що нею збирались міряти. Так і сталося: коли мірку повернули господарю, виявилось, що до дна прилипли три новенькі срібні монети.

— Що це таке? — вигукнув Великий Клаус.

Він мерщій побіг до Малого Клауса і запитав:

— Звідки в тебе стільки грошей?

— Я вторгував їх за шкуру свого коня — продав її вчора.

— Нічого собі, заробіток! — сказав Великий Клаус.

Негайно він подався додому, схопив сокиру, зарубав усіх своїх четверо коней, здер із них шкури і подався до сусіднього міста, щоб там їх продати.

— Шкури, шкури! Кому шкури? — кричав він, простуючи вулицями. До нього виходили шевці й дубильники та питали, скільки він хоче за шкури.

— Мірку грошей за одну, — відповідав Великий Клаус.

— Ти що, здурів? — вигукували ремісники. — Ти що, думаєш, ми тратимо гроші мірками?

— Шкури, шкури! — і далі кричав Клаус. — Кому шкури? — і всі, хто питав у нього про ціну, отримували однакову відповідь: — Мірка грошей.

— Та він кепкує з нас! — обурились ремісники. Тож шевці похапали свої ремені, а дубильники — шкіряні фартухи, й всі разом заходились лупцювати Великого Клауса.

— Шкури, шкури! — кричали вони, кепкуючи з бідолахи. — Ми зараз так покарбуємо твою шкуру, що вона стане чорно-синя!

— Ану проженімо його із міста! — вирішили вони гуртом.

І Великому Клаусу довелося чимдуж утікати, адже його досі так нещадно ще не били.

— Ох, — сказав він, коли дістався додому, — Малий Клаус поплатиться за це. Я заб’ю його до смерті!

Тим часом померла старенька бабуся Малого Клауса. Вона була недобра, люта і часто на нього сварилася. Спочатку Клаус намагався повернути бабусю до життя, а коли спроби виявились марними, то вирішив, що покійниця може полежати в його ліжку цілу ніч, а він сам спокійно посидить у кріслі, що стояло в кутку кімнати, — він уже робив так не раз.

Уночі, коли він сидів там, відчинились двері, й увійшов Великий Клаус, тримаючи в руках сокиру. Він знав напевне, де стоїть ліжко Малого Клауса. Тож підійшов просто до нього й рубанув стареньку просто по голові, думаючи, що це повинен бути Малий Клаус.

— Отак тобі! — вигукнув Великий Клаус. — Будеш знати, як робити з мене дурня! — на цих словах він вийшов із будинку.

«Оце так негідник, — подумав Малий Клаус. — Він же намагався вбити мене! Добре ще, що бабуся була вже мертва, а інакше він би загнав її на той світ».

Потім Малий Клаус одягнув стареньку в її святковий одяг, позичив у сусіда коня й запряг його у візок. Він примостив покійницю на задньому сидінні так, щоб вона не впала під час їзди, й помчав через ліс. До заходу сонця до дістались до великого заїзду. Господарював там багатій, який мав щире серце. Але він мав один недолік — гарячкував, бо не міг себе стримувати.

— Вітаю, — сказав він Малому Клаусу. — Чим можу прислужитись?

— Та ось, — почав розповідати Малий Клаус, — прямую до міста зі своєю старенькою бабусею, вона сидить у візку позаду. Я не можу завести її до приміщення. Чи не винесли би ви їй склянку меду? Але говоріть дуже голосно, бо вона недочуває.

— Гаразд, постараюсь, — запевнив господар.

Він налив склянку меду й приніс її мертвій бабусі, яка, здавалось, сиділа у візку.

— Тримайте, це склянка меду він вашого внука, — промовив господар.

Мертва жінка не промовила ні слова, просто нерухомо сиділа.

— Ви мене чуєте? — крикнув господар голосно, як тільки міг. — Це склянка меду від вашого внука!

Він викрикував це раз за разом, а вона ніяк не реагувала. Зрештою він розлютився і шпурнув склянку просто їй у обличчя. Склянка вдарила її в обличчя, і старенька випала з візка, адже вона сиділа там не прив’язана.

— Ти що? — закричав Малий Клаус, вискочивши з дверей. Він схопив господаря заїзду за горло. — Ти вбив мою бабусю! Дивись, яка рана в неї на чолі!

— От лишенько! — залементував господар, заламуючи руки. — Це мене підвів мій запальний характер. Клаусе, ріднесенький, на тобі мірку грошей. Я поховаю твою бабусю так, наче вона моя власна. Тільки благаю, мовчи, нікому нічого не кажи, бо якщо мене схоплять, то скарають на горло, а мені цього ой як не хотілося б!

Так і вийшло, що Малий Клаус отримав ще одну мірку грошей, а багатій поховав його бабусю, наче рідну.

Коли Малий Клаус дістався додому, він негайно послав хлопчика до Великого Клауса, щоб позичити в нього мірку.

«Як це так? — подумав Великий Клаус. — Хіба ж я його не вбив? Треба самому піти й подивитись».

Тож він пішов до Малого Клауса, взявши з собою мірку.

— Звідки в тебе всі ці гроші? — вигукнув Великий Клаус, вирячившись на скарби сусіда.

— Замість мене ти вбив мою бабусю, — пояснив Малий Клаус. — І мені за неї дали мірку грошей.

— Гарна ціна, на всі випадки одна, — гмикнув Великий Клаус.

Тож він подався додому, схопив сокиру й одним махом зарубав свою власну бабусю.

Потім поклав її на візок і поїхав у місто до аптекаря, котрому й запропонував придбати тіло небіжчиці.

— Чиє це тіло, і де ти його взяв? — запитав аптекар.

— То була моя бабуся, — відповів він. — Я зарубав її одним махом, а тепер збираюсь отримати за неї мірку грошей.

— Хай простить тебе Господь! — вигукнув аптекар. — Ти не при своєму розумі! Нікому не розказуй такого, бо тебе скарають на горло.

І аптекар завів із Клаусом серйозну розмову про те, який страшний злочин той вчинив, — пояснив, що такий грішник неодмінно буде покараний. Великий Клаус так перелякався, що миттю вискочив із аптеки, скочив у візок, хльоснув батогом коней і помчав додому. Аптекар та інші люди подумали, що він просто божевільний, тож дали йому спокій.

— Ти мені за це заплатиш, — сказав Великий Клаус, щойно опинився на битому шляху, —