Читати книгу - "Чарівні створіння"

Я не знав чого чекати, коли сів до Ліни в авто за кілька кварталів від мого дому, подалі від усевидячих Амминих очей.

— Ти без костюма? — здивувавсь я.

— Ти про що?

— Просто думав, що ти надягнеш якийсь костюм.

Щойно я вимовив цю фразу, як зрозумів, наскільки безглуздим було моє припущення.

— О, то ти думав, що чародії наряджаються на День усіх святих і всю ніч літають на мітлах? — засміялася вона.

— Я мав на увазі…

— Вибач, я тебе розчарую. Ми просто урочисто одягаємося до святкового столу, як і в будь-яке інше свято.

— То для вас це теж свято?

— Це найсвященніша і найнебезпечніша ніч року — найголовніше свято з чотирьох Великих свят. Це наш варіант новорічної ночі. Кінець старого року й початок нового.

— А що ти маєш на увазі під небезпечною?

— Бабуся каже, що саме в цю ніч межа між нашим світом і потойбіччям, світом духів, стає майже непомітною. Це ніч сили й пам’яті.

— Потойбіччя? Це типу загробного життя?

— Щось на зразок того. Царство духів.

— То значить, День усіх святих дійсно пов’язаний з привидами й духами?

Вона закотила очі.

— Ми поминаємо всіх чародіїв, яких переслідували за те, що вони відрізнялися від інших. Чоловіків і жінок, яких було страчено за їхній дар.

— Ти про салемських відьом?

— Ну… це ви їх так називаєте. Але відьом судили по всьому східному узбережжю, не лише в Салемі. Навіть по всьому світу. Просто про справу салемських відьом пишуть у ваших підручниках, — вона сказала «ваших» так, немов це було брудне, образливе слово. Хоча, можливо, сьогодні воно таким і було.

Ми проїхали повз крадничку, біля якої на розі, під знаком «Стоп», сидів Мовчун Редлі. Побачивши катафалк, він одразу задріботів слідом за нами.

— Треба його коли-небудь підвезти. Він, напевно, лап не відчуває, бігаючи за тобою днями й ночами.

Ліна глянула в дзеркало заднього огляду:

— Він не сяде в машину.

Я знав, що не сяде. Та коли я обернувся, щоб подивитися на нього, то — можу заприсягтися — він мені кивнув.

* * *

На стоянці я побачив Лінка. На ньому була білява перука й блакитний светр із логотипом «Диких кішок». У руках Лінк навіть тримав помпони; вигляд він мав переляканий і чимось змахував на свою матір. Цього року баскетбольна команда вирішила нарядитися під дівчат групи підтримки. Але зі мною стільки відбувалося останнім часом, що я просто про це забув. Уявляю, як мені дістанеться, особливо від Ерла — він лише й шукав нагоди, щоб учепитись мені у горлянку. Відтоді як я став зустрічатися з Ліною, гра пішла як по маслу. Тепер центровим замість Ерла зробили мене, а він, звісно, не надто від цього втішався.

Ліна божилася, що в цьому не було жодних чарів, принаймні не з її боку. Одного разу вона прийшла на гру, і я не спартачив жодного кидка. Правда, довелося подумки відповідати їй на тисячу запитань про штрафні, передачі й правило трьох секунд, а це трошки ускладнювало процес. Виявилося, що Ліна ніколи раніше не вболівала на спортивних змаганнях. Попітніти, звісно, довелося, скажу навіть, що більше, ніж коли я відвозив на місцевий ярмарок Сестер, однак попри те, що Ліна більше не приходила на майданчик, я знав, що вона мене чує, слухає мою гру. Я відчував її присутність.

Водночас у команді підтримки настали не найкращі часи. Емілі ледь втримувалася на вершині піраміди «Диких кішок», але Ліна була тут ні до чого. Я її про це не просив.

Сьогодні мені не відразу вдавалося упізнати своїх товаришів по команді. Доводилося підходити ближче, щоб роздивитися волохаті ноги й штучне волосся. Лінк підійшов до нас сам і зблизька видався ще страшнішим. Він спробував зробити собі макіяж, але натомість просто розмазав по обличчю рожеву помаду. А ще він постійно осмикував коротку спідничку, що чіплялася за натягнуті колготки.

— Агов, невдахо, — сказав він, тицяючи на мене пальцем з-за ряду машин. — Де твій костюм?

— Вибач, чувак, я забув.

— Брешеш. Ти просто не захотів натягувати на себе увесь цей мотлох. Знаю тебе, Вейте, ти дав повний назад.

— Клянуся тобі, я забув.

Ліна усміхнулася Лінку:

— Маєш чудовий вигляд.

— І як ви, дівчата, лице собі цим мастите? Свербить зараза — страх.

Ліна скривилася. Вона практично не користувалася косметикою, та це їй було й непотрібно.

— Ну знаєш, не всі ми підписуємо контракт із «Мейбелін», щойно нам виповниться тринадцять.

Лінк поправив перуку і запхав під светр іще одну шкарпетку.

— Скажи це Саванні.

Ми пішли до центрального входу, де неподалік флагштока сидів Мовчун. Я ледве не запитав, як цей собака примудрився нас випередити, але вирішив, що зараз для цього не час.

* * *

У коридорах зібралося безліч люду — здавалося, що добра половина школи вирішила не йти на перший урок. Баскетболісти ошивалися біля шафки Лінка, теж при повному параді, який звеселяв усіх, окрім мене.

— Де твій прикид, Вейте? — причепився Еморі, розмахуючи у мене перед носом волохатими помпонами. — У чому справа? До твоїх курячих ніжок не пасує спідниця?

Шон натягнув на себе светр:

— Напевно, ніхто з дівчат не погодився дати йому форму.

Дехто з хлопців засміявся.

Еморі обійняв мене однієї рукою й нахилився ближче:

— То в чому справа, Вейте? Чи якщо вештатися з дівчиськом з будинку з привидами, то День усіх святих щодня?

Я схопив його за светр і струснув так, що одна шкарпетка випала з його бюстгальтера на підлогу.

— Зараз поговоримо?

— Сам вирішуй, — знизав він плечима. — Раніше, пізніше… Між нами став Лінк:

— Дами, дами! Наше завдання розважати. Еморі, ти ж не хочеш зіпсувати своє намазюкане личко?

Ерл мотнув головою, проштовхуючи Еморі поперед себе в коридор. Він, як завжди, мовчав, але я знав цей погляд.

Це дорога в один кінець, Вейте. Вороття немає.

* * *

Доки я не побачив дівчат з команди підтримки, то гадав, що всі сьогодні говоритимуть лише про хлопців-баскетболістів. Однак виявилося, що не тільки вони убралися в однакові костюми. Ми з Ліною саме йшли на урок англійської, коли зустріли їх.

— Дідько, — ляснув мене по руці Лінк.

— Чого ти?

Коридором простували Емілі, Саванна, Ідей і Шарлотта у супроводі інших членів групи підтримки. На всіх були непристойно короткі чорні платтячка, звісно ж, черевики з гострими носами і