Читати книгу - "Мій тато — кілер"

Я відбивався. Відкидав їх чи ухилявся від їхніх ударів. Вони падали, але поки наступні дві пари по черзі атакували мене, встигали отямитися й піднятись.

Тому-то ми й заїхали на запасний шлях тупикової гілки. Виїхали назад. Проїхавши повз десяток станцій, повз рекламні щити, повз пасажирів на порожніх вечірніх платформах, які дивилися на нас, але не наважувались увійти до нашого вагону.

Від реґґі, через переливи дзвіночків, до симфо-року.

Музика в навушниках… Поміняй касету, і люди, які товчуть одне одного у вікнах проїжджаючого повз тебе вагону, будуть виглядати зовсім по-іншому.

(15.. 16.. 17.. 18..)

19

Дощ перетворився на зливу. Стіна води була настільки щільною, що я пробіг, не побачивши цих вогнів. А бігти доводилось швидко, бо тепер хлопці з тріади стріляли в мене, як тільки бачили.

Вони стріляли, а я біг.

Постріл!

Не зупинятися і не закривати очі. Мені нема чого чекати. Якщо в мене вцілять, то я впаду.

Луною: «Ах-ах-ах!»

І не бігти швидше. Я все одно кулю не обжену.

Гуркотом між мокрих стін.

— Нічого-нічого. Я запам’ятав тебе…

А потім я наткнувся на загорожу біля відкритого каналізаційного люка і, притиснувши руки, полетів униз, обплутаний гірляндою сигнальних лампочок.

Вони переслідували мене в метро, вони ганялися за мною вулицями. Ми побували на дахах, на двох підземних стоянках і в чотирьох парках, то чому ж вони б не мали спуститися за мною під землю?

І вони спустилися.

От тільки назад піднявся я один… Брудний… Остаточно злий… З насупленими на самі очі бровами.

— Усе.

І для них це справді стало б кінцем, якби не…

Двадцять. Двадцять один. Двадцять два.

Падіння, постріл, струсити сухе листя з колін.

…Двадцять три…..Постріл, падіння, перекид через голову… Сплюнути прилиплий до губи паперовий сірник… і вистрелити.

…Якби не «двадцять сім».

Коли мене догнали одразу шість авто з китайцями.

27

Я вистрелив, але це була остання куля. Я викинув пістолет і, заскочивши на капот, перебіг через дах авто, але вони дали задній хід.

Я кинувся до невеликої вулиці, і мене засліпили фари машини, яка чекала на мене в кінці.

Озирнувшись, я побіг на протилежний бік, але звідтіля виїхало відразу два автомобілі з китайцями.

Тепер вони були з усіх боків. І я зрозумів, що коло замкнулося.

— Добре, — я побіг.

Тільки це вже було безглуздо. Де б я не сховався…

Але я все одно біг. Перестрибував через машини, які намагалися загородити мені дорогу, і знову біг.

А вони їхали слідом, знаючи, що я вже нікуди не подінуся.

Та й куди я міг дітися, якщо переді мною стояли відразу три десятки машин, наповнених стрільцями…

Пам’ятаєте, я розповідав про азіатський розмах? Ото була розповідь саме про такі засідки на тридцять машин.

Вони не вмикали фари, але я бачив їх усіх. У Нагано навіть уночі надто багато вогнів.

Я бачив їх. І тих, хто чекав мене, і тих, хто їхав за мною вслід. І навіть Дмитра, який мокнув біля одного з азіатів.

Я зупинився, стиснув кулаки і крутнув головою так, що бризки дощу розлетілися в різні сторони. Я був готовий…

Стоп!

Дмитро?!

Я придивився уважніше.

Це справді був він. А поруч із ним…

Я озирнувся на китайців, які завмерли метрів за п’ятнадцять від мене, і пішов до якудз. До Кадуцо-сана, який командував ними. А саме він стояв поруч із Дмитром.

Отож.

Але треба віддати належне китайцям. Зрозумівши, що їм нічого тут ловити, вони не стали йти на подвиг і гинути невідомо