Читати книгу - "Нічний цирк"

— Дякую, — озивається Марко. — Мені довелося добряче поімпровізувати, аби звести намети без креслень.

— Тому ви прийшли? — цікавиться містер Барріс. — Потребуєте якогось креслення?

— Перш за все я хотів переконатися, що вам відомо про гру, — пояснює Марко. — Ви ж знаєте, що я можу вчинити так, аби ви забули про цю розмову?

— Ох, у цьому немає потреби, — переконує містер Барріс, гарячкувато хитаючи головою. — Запевняю вас: я можу зберігати нейтралітет. Я не з тих, хто стає на чийсь бік, і можу допомагати вам чи міс Бовн тією мірою, якої ви потребуватимете, та зберігатиму в таємниці будь-що, що ви чи вона скажете мені. І взагалі, не прохоплюся про це нікому ані словом. Можете мені довіряти.

Марко міркує щодо почутого й вирівнює нахилений стос коробок.

— Гаразд, — каже він урешті. — Хоча, мушу зізнатися, містере Барріс, я здивований, як легко ви все це сприйняли.

Архітектор усміхається у відповідь.

— Не можу не погодитися, що з усіх нас від мене цього можна було очікувати найменше, — каже він. — Світ набагато цікавіший, ніж я міг собі уявити до того, як уперше навідався на Опівнічний Прийом. Чому воно так? Тому що міс Бовн може вдихнути життя у створіння з твердого дерева на Каруселі, тому що ви можете стерти мої спогади чи тому, що цирк, ще до того, як мова зайшла про магію, сам зламав межі можливого? Я точно не знаю. Але не проміняв би це ні на що у світі.

— І ви не викажете мою особу міс Бовн?

— Я не скажу їй, — обіцяє містер Барріс. — Ось вам моє слово.

— У такому разі, — підсумовує Марко, — мушу звернутися до вас по допомогу.

Коли надходить лист, містер Барріс не поспішає розкривати конверт, побоюючись, що міс Бовн засмутиться через неочікуваний розвиток подій чи почне випитувати ім’я свого суперника, адже легко здогадається, що тепер воно йому відоме.

Проте, коли він таки наважується, бачить лише одне речення, написане в записці: «Можна мені теж щось додати?»

Чоловік пише відповідь і повідомляє, що цей намет було спеціально розроблено так, аби обидві сторони могли ним скористатися, тож вона може додати туди все, що заманеться.

Селія йде повним снігу коридором, мерехтливі сніжинки пристають до волосся й налипають на пруг сукні. Дівчина простягає руку та всміхається, коли невеличкі кришталики тануть, торкнувшись її шкіри.

До коридору виходять чимало дверей, і вона обирає одні, у самому кінці. Залишивши позаду себе розталий сніг, Селія заходить до кімнати та пригинається, щоб не наштовхнутися на книжки, котрі каскадами звисають зі стелі, розгорнувши свої сторінки застиглими хвилями.

Дівчина простягає руку й торкається паперу, сторінки гортаються, і вся кімната сповнюється тихим шарудінням.

Їй знадобилося кілька хвилин, щоб у затіненому кутку виявити інші двері, і дівчина заливається сміхом, коли її черевик грузне в м’якому, як пудра, піску наступної кімнати.

Селія стоїть у блискучій білій пустелі, а над головою — куди не глянь — нічне зоряне небо. Дівчина простягає руку, щоб торкнутися схованої за зірками стіни, проте все одно дивується, коли пальці знаходять тверду поверхню, — відчуття простору було таким правдоподібним.

Вона рушає вздовж поцяткованих зорями стін, шукаючи, де можна вийти.

— Це огидно, — каже татів голос, хоча вона й не може розгледіти батька в тьмяному світлі. — Ви мали б працювати окремо, а не починати це... це безпутне добросусідство. Я попереджав тебе про співпрацю, це не надто вдалий спосіб демонструвати свої навички.

Селія зітхає.

— А мені здається, що це досить розумно, — каже вона. — Хіба можна уявити кращі змагання, аніж усередині одного намету? І ти не можеш називати це справжньою співпрацею. Як можна співпрацювати з кимось, якщо навіть не знаєш, хто це?

Мигцем вона помічає татове обличчя: він кидає на неї злостиві погляди, а потім відвертається й знову зосереджується на стіні.

— Тож що в такому разі краще? — питає вона. — Кімната, повна дерев, чи кімната, повна піску? Ти хоча б знаєш, котра з них моя? Це починає набридати, татку. Мій суперник, вочевидь, має такі самі навички. Як ви визначите переможця?

— Не твоє діло, — шипить батько, наблизившись до її вуха ближче, ніж Селії хотілося. — Ти розчарувала мене. Я чекав від тебе більшого. Ти мусиш старанніше працювати.

— Старанніша робота виснажить мене, — заперечує Селія. — Я й так ледве контролюю те, що вже є.

— Цього недостатньо, — буркає батько.

— А коли буде достатньо? — питає дівчина, але не отримує відповіді й самотньо стоїть посеред зірок.

Вона опускається на землю, черпає повну жменю білого, як перлини, піску й повільно випускає його