Читати книгу - "Привид безрукого ката"

Саме її полум'яні очі біля каміна, що метали іскрами, як феєрверк, не пояснюючи чи від радості, чи печалі, коли вона ні сіло ні впало запитала: «А правда, що коли тобі хтось хоч раз підкорився, ти можеш ним повелівати?..», на Лавникові витріщені очі пояснила: «Ну, не ти конкретно, Яремо, я маю на увазі людину взагалі...». Але суддя здивувався якраз тому, що Зоряна дала вичерпну відповідь на його кількаденні величезні «ЯК?» Як легко, без шуму дізнатися, хто наступний? Лавник обняв її, наче цілий світ, смачно поцілував і сказав:

— Дякую. Мені треба в кабінет...

— Можна з тобою? — запитала зіщуленими, прискіпливими очима.

— Ні, — відповів Ярема. І пояснив: — Не тому ні, що ні. А тому ні, що тобі того не треба...

— Я зрозуміла, — мовила Зоряна. А Ярему почали мучити сумніви: чи дійсно вона зрозуміла, чи тільки так сказала?.. Сумніви мучили суддю лише дорогою до кабінету — за його порогом зразу ж відпали, бо суддя тримав у руках договір з підписами «борців за справедливість».

Першим був дикун вундеркінд Борис Мудрагель — він і цікавив суддю. Адже, як сказала Зоряна, він уже раз підкорився, а значить — він Лавників раб. І зв'язок є, кращий за будь-який супутниковий. Зв'язок прямий, через кров, яка суть — душа. За яку Ярема Сильвестрович бореться, щоб бути...

Лавник зосередився на кров'яній печатці з Борисового пальця. Тримав над нею долоню. По діагоналі, щоб не заступала очам. Довго сидів, зосередившись, втратив море сил. Зате години через дві відчув тепло. Не здавався. Далі час зник. Ярема Сильвестрович почав хитатися. Попервах хаотично, потім еліпсом, згодом колом. Коло було мутне, туманне. З нього і виповзла Борисова голова, коли туман розсіявся.

— Слухаю, господарю, — сказала голова.

— Хто наступний має підписатися? — прямо запитав Лавник.

— Не знаю, — відповів юнак, зняв і протер окуляри. — І він не знає. Не може згадати.

— Організуй йому зустріч з гіпнотизером Наумом Чортополохом, — наказав Ярема Сильвестрович.

— Як? — запитав вундеркінд. Його питання були чіткими, юнак схоплював усе на ходу. Працювати з геніями — одне задоволення. Не те що з недовченими зарозумілими слідчими, які думають, що те, що вони мають, — їхня заслуга, наївні...

— Купи газету «Записки львівського віщуна», — сказав.

— Гаразд.

— І зафіксуєш усе.

— Добре.

— Я тебе сам знайду, — попередив Лавник.

— Не сумніваюся, — юнак дивно скривився. Суддя здогадався, що це мала бути усмішка.

— Виконуй, синку, — Ярема Сильвестрович в останню мить слово «рабе», що крутилося в голові, замінив на «синку». Мало чого, час зараз такий, що за слово можна заплатити більше, ніж за рідну маму...

— Слухаюсь, господарю.

Лавник різко відвів очі від договору. Змахнув головою, наче струшуючи з себе видіння. Склав аркуш учетверо. Набрав на дверцях сейфа код, сховав договір у металеву енергонепроникну скриньку.

— Не геній, а робот, — сказав уголос суддя. — Ось що може зробити з людиною чужа воля. Його воля, Яреми Сильвестровича Лавника...

Взяв із сейфа ляльку. Покрутив її у руках, прислухався. Начебто зв'язку так і не було. Правду казав малий очкарик — штормить Безрукого, втікає текст з його деформованої, вдареної об дах автомобіля пам'яті... Але це не означає, що так буде завжди. Тому треба брати ініціативу у свої руки. Що він і зробив. А те, що в Безрукого наставник з клепками у голові — факт. Чого вартий зашифрований лист. Та й перебої з пам'яттю теж, не виключено, що передбачені. Бо якби Лавник знав клієнтів на ваги, то за декілька днів упорався б з усіма. Безрукий йому не супротивник. Слабенького воїна вибрав кат. І не підготував узагалі. Ось він пройшов школу у вчителя! Вишкіл такий — нехай ховаються усі спецслужби, разом узяті!

Сховав ляльку в кишеню. Треба мати при собі, щоб не відвикати від її енергії. Хоча смердюча і на смак гидка. Не його енергія, що й не дивина.

Глянув на маленьку стрілку на стіні, що завжди повзла черепахою. Здивувався. Та наче навчилася бігати, як її довша сестра. П'яту годину сидить у кабінеті, як затворник. Зоряна не заходить, мудра жінка, відчуває, що не час. Від згадки про свою диво-жінку у Лавника мимоволі розпрямились плечі і розгладились зморшки. Ладен був летіти до неї на крилах жаги, але зупинив себе. Сил багато втратив через енергетичний контакт з очкариком. І лялька енергію смокче, як упир, поки добереться до своєї безрукої людської подоби. Не полетів. Боявся, щоб організм не дав збій. Живий же, не робот... Треба відновитись, а тоді... В політ!

Узяв з полиці книжку афоризмів. Відкрив навмання. «Все, що можна уявити, реальне (Пабло Пікассо)», — прочитав. Розумний дядько, правильно підмітив: якраз те, що зараз відбувається у світі. У світі — в якому для кожного — окремий світ. Світик. Який народжується в окремій голові, в ній живе, мучиться, радіє... В ній і помирає. Тому голова повинна бути світлою і сильною. Як у нього. Всі перемоги починаються з неї. Вона повинна контролювати все — кожну думочку, кожен дотик чужого вторгнення має профільтрувати і