Читати книгу - "Виконавець"

Хай там як, зараз я ніс у кишені те, за що будь-хто з шайки убив би мене. Пригадалися записи, побачені на картках, переглянутих у підвалі. Багато з них тепер не виглядали для мене такими безглуздими, як тоді. Так, на одному з паперових пакетиків, менших від «Уренгойського», стояло скорочення «Зар.» Не інакше, це був Заріченськ, про який говорив Васюха Жолудю, коли я сидів на горищі. Він згадав і про моїх земляків, які скоро опиняться при грошах, і вони чекали цього моменту. Тому одна з двох «Полховських» карток і позначалася — «Хох.», тобто хохли. Виявляється, Петро, Зеник та інші давно були в нього на прикметі і їм загрожувала неабияка небезпека. Будь-що я мав якось їх попередити.

Пригадалися й інші позначки. Так, табличка з дванадцятьма вічками, напевно, означала рік, і в ній щомісяця відмічалася регулярність отримання зарплати робітниками тої чи іншої структури. Саме на «Петровій» картці стояла доларова позначка. Справді, він і сам казав мені, що фірма, на яку вони працюють, експортує пиломатеріали і що в кінці вахти зарплату їм дають у валюті — так зручніше. Все збігалося. «Картотека» Васюхи була результатом кількарічних спостережень за різними, в основному приватними, структурами, а сам він, хоч і непоказний, — своєрідний мозковий центр, координатор цієї банди. Напевно, якби сталося це за кордоном, він був би досить крутим мафіозі, керівником угруповання. А тут, у російській глушині, об нього витирали ноги позбавлені інтелекту типи, як Жолудь. Очевидно, в них тут теж була країна чудес та парадоксів.

Та мені зараз конче необхідно було вирішити одну проблему. Що робити з тим, що лежало у моїй кишені і панувало в моїх думках? Я міг викинути «картотеку» та й гроші просто тепер. Навіщо воно мені? А що як мене зараз зловлять? Або за кілька годин, вже у Полхові, або дорогою на Уренгой? А що як навпаки — виникне потреба комусь це показати, аби врятуватися? Найбільш раціональним рішенням виглядало сховати це десь. Безперечно, «картотека» була для них дуже цінною, адже усі ці дані неможливо тримати в голові, а бандити змушені регулярно ними користуватися. У такому разі вони не вб’ють мене, доки не отримають цього пакетика з картками, а це вже якийсь козир. Ось тільки де я мав його сховати? Хоча заховати, власне, було де, а от знайти потім… Навколо — тайга, а не ліс поблизу хутора, в якому я знав кожне дерево. Заховати пакет треба перед самим Полховим, десь скраю. Або викинути просто зараз. Як же вчинити?

— Стій, паря, прибіг уже!

Я зупинився, ступивши за інерцією ще кілька кроків. З-за дерева вийшов Тимофій Губін і прямував просто на мене, тримаючи рушницю поперек, у лівій руці.

— Ставай уже, прибіг. Як, вилікував ногу? Бачу зовсім минулося. Я навіть думав, може, козел біжить…

Він застав мене зненацька. Я розгубився, а Губін наближався. Він що, з ними? Між нами залишилося якихось двадцять кроків. Мій пістолет був у кобурі, під пахвою, і я не мав ніякої змоги до нього дістатися, добре знаючи, що в досвідченого мисливця з такого положення рушниця вмить опиняється біля плеча і гримить постріл. Це лише одна мить, і я впевнений, що він не схибить.

Несподівано Губін закинув рушницю за плече і, сперши руки в боки, сказав:

— Ти що, паря, собі думаєш, я не маю іншої роботи, як шукати тебе по тайзі? Вже, вважай, другий день тільки це й роблю. І в твоїх уже був, повідомив їх. Сьогодні, якби не знайшов, довелося б до дільничного йти.

А я мимоволі вже тримав руку під пахвою.

— Що це ти там маєш?

— Нічого, — відповів я, підозріло дивлячись на нього. — Ходімте у Полхов.

— Бач, який, — здивувався він, — у Полхов! А глухаря коли куплятимеш? Ти що, гадаєш, я забув?

Він повернувся, і я побачив незмінного глухаря, притороченого до заплічного мішка. Я повірив і зрозумів, що він тут ні до чого.

Губін розвернувся й пішов уперед, а я кинувся за ним, розповідаючи про свої нічні пригоди. Спочатку він слухав з недовірою, потім з цікавістю та подивом. Виявилося, що Жолудь — це якийсь заїжджий, якого Губіну один раз довелося бачити в лісі з тим самим Васюхою. Я розповів йому все, що відбулося у Гачилівці. Губін радив мені відразу йти до дільничного, але в мене були інші плани. Спробуй тільки влізти в це — і загрузнеш тут хтозна на скільки.

— Як хочеш, — сказав він.

Скоро ми вийшли на околицю Полхова.

Це нагадувало втечу. Як тільки я розпрощався з Губіним, подякував і вибачився за всі клопоти, відразу майнув на пилораму. Там вирувала робота.

— О, — сказав Зеник, побачивши мене, — а я вже думав, що новий пістолет доведеться купувати. Сподіваюсь, не загубив? О Господи, а чого ти такий брудний? У шахті був, чи що? Де тебе два дні чорти носили? Тут оцей приходив… Губін! Казав, що ти пропав десь.

Та я перебив його і, майже силоміць відірвавши від роботи, потяг до хати, а дорогою виклав усе, що сталося. Він дивився на мене широко розплющеними очима і спочатку не вірив. Я показав йому пачку радянських червінців, Васюхину «картотеку» та гільзу від газового, яку останньої миті підняв і сховав до кишені. Він далі дивився на мене і чухав голову.

— Ну, і звалився ж ти, земляче, на нашу голову… — збентежено сказав він.