Читати книгу - "Шалені шахи"

Далі відправляйтеся на стайню, сідлайте коней — мені ж нехай залишиться один мій гнідий огир. Скільки коней на стайні знайдете — всі ваші!.. А коли виконаєте і це, ми підпалимо відібраний у мене маєток, щоб не поклювало його ненаситне вороняччя, яке злітається з усієї околиці. Далі ж виступимо на Білу Церкву, де віддамо належне господареві зарозумілого підсвинка, який наважився ображати козацького полковника і шляхтича, бо думав, що це минеться йому безкарно. Хто із мною, люди добрі?!

— Всі!!! Усі ми з тобою підемо, пане Косинський, не кинемо тебе самого в лиху годину!!! Разом з тобою провчимо негідників!..

— От і добре. Дякую вам за підтримку, хлопці!

— А–а–а–а–а–а!!!

Загін Криштофа Косинського напав на маєток Дмитра Курцевича–Булиги сірим морозним ранком 29 грудня 1591 року. Білоцерківському підстарості надзвичайно пощастило, що напередодні він саме відлучився у справах (ледь встигнувши дати вказівку невдачливому служникові щодо поїздки в Рокитне за десятком добірних свиней).

Зрозуміло, ніхто в Білій Церкві ніяких бойових дій не очікував, тому напад увінчався повним успіхом: люди Косинського взяли в розгромленому маєтку багато зброї, грошей, коштовностей, повели відтіля свіжих коней. Пан полковник же відшукав у будинку пана підстарости (перш ніж підпалити його) деякі цінні папери й документи, пізніше викуплені зацікавленими особами за велику винагороду.

Однак коли бурхливі пристрасті дещо вщухли, тверезий голос розуму підказав проводиреві, що він зважився сам і підбив своїх вірних хлопців на небачену досі справу — на повстання проти найзаможніших магнатів Острозьких на чолі зі старим князем Костянтином Василем, визнаним захисником віри православної! Трохи злякавшись власної сміливості, Криштоф Косинський наказав якомога швидше відійти на Трипілля.

Мабуть, негайний відступ після першого ж великого успіху став єдиною помилкою всієї наступної кампанії. Єдиною — зате доленосною. Це від самого початку засвідчило деяку нерішучість першого в історії України козацького повстання...

Чергове засідання високої переговірної комісії зайшло в глухий кут, прийнятного виходу з якого поки що навіть не намічалося. Предметом розгляду стало нове послання бунтівних козаків під проводом полковника Косинського, до яких останнім часом приєдналася безліч холопів і всякої іншої наволочі. Найбільш обурливим місцем у листі, мабуть що, була вимога не карати і взагалі не чіпати будь–кого з порушників спокою. А також не чіпати родини ні бунтівників, ані навіть тих, хто їм співчуває. Та де ж, у які часи ставалося так, щоб влада пробачала щось подібне?!

Зрозуміло, тілами гінців заколотника Косинського варто було як мінімум прикрасити гілки дерев обабіч дороги, що вела в Дубенський замок... або й гіршу, більш болісну смерть для негідників обрати! Від настільки сумної долі клятих бунтівників не врятував би навіть парламентерський статус, якби не відверте нерозуміння, як же діяти надалі?!

Глава сімейства Острозьких — старий князь Костянтин Василь продовжував наполягати на тому, що його королівська величність Сигізмунд ІІІ Ваза неодмінно має сказати своє вагоме слово: тільки тоді бунтівні козаки вгомоняться. Тільки–но заколот втратить міцну основу, як вся наволоч розповзеться по своїх норах. А от якщо хтось не вгомониться й не розповзеться навіть тоді — от їх уже можна і повісити, і шкуру спустити... та хоч би п'яти підсмажити!!! Обґрунтовував таку позицію князь (а отже, і всі магнати Острозькі) дуже просто: Криштоф Косинський є полковником реєстрового козацтва, тому утихомирення його заколоту — це справа державної ваги.

Зі свого боку, коронний гетьман табору Станіслав Жолкевський (що представляв на переговорах інтереси королівської влади) не втомлювався всіляко підкреслювати, що Криштофа Косинського довели до бунту винятково князі Острозькі й їхні сподвижники, починаючи від князів Вишневецьких і завершуючи підстаростою Курцевичем–Булигою. Тоді при чому тут Польська Корона?! Тож нехай про втихомирення бунтівників подумають самі князі — винуватці допущених помилок!..

Олександр Вишневецький спочатку активно підтримував Костянтина Василя Острозького, але тепер волів мовчати. Бо відчував, що заповзятість старого князя ні до чого доброго не призведе...

Підстаросту Курцевича–Булигу, як і решту власників розорених бунтівниками маєтків, на засідання високої переговірної комісії взагалі не допускали: зараз не до їхніх дріб'язкових претензій! Якщо вже високі договірні сторони не могли відшукати компромісу, інші переговірники тільки внесли б у справу додаткове, нікому не потрібне сум'яття.

До речі, спочатку в роботу комісії намагався втручатися Ян Замойський. Однак ледь з'ясувалося, що великий коронний гетьман прагне лише всіляко виправдати Криштофа Косинського, підкреслити його позитивні якості (і все таке інше в тому ж дусі), як пан Жолкевський м'яко натякнув на небезпеку подібної позиції для опальних державних діячів: мовляв, як би вони самі не постраждали від бунтівників... Внаслідок цих натяків Замойський незабаром угомонився й більше у вищу переговірну комісію не рвався. І то добре!..

Втім, мінімізація кількості переговірників ні до чого доброго не призвела: вже котрий місяць Острозький і Жолкевський непохитно наполягали кожен на своєму, не просуваючись до компромісу ні на йоту. Мабуть, і сьогоднішнє засідання буде безрезультатним. Отож, переговірники знов покинуть Дубенський замок лише на тиждень–другий, а потім з'їдуться знов... знов... знов... і так нескінченно...

Або?..

Як не дивно, цьому «або» судилося статись саме тепер! Бо ледве коронний гетьман табору приготувався виголосити чергову викривальну промову на адресу опонента, завершуючи все пропозицією роз'їхатися по домівках, як у переговірну залу увійшов дуже схвильований дворецький і звернувся до хазяїна — князя Острозького:

— До вашої княжої милості проситься у невідкладній справі сотник надвірної корогви.