Читати книгу - "Ліс таємниць"

«Принаймні я на це сподіваюся», — подумки додав Вогнесерд, коли похмура Піскошторма легенько кивнула Орлякошубові та пішла до Високого Каменя. З усього, що трапилось, найбільше Вогнесерда стривожив стан Синьозірки. Вона, здається, втратила будь-яке бажання бути провідницею власного Клану.

Знесилений Вогнесерд стояв просто посеред галявини, спостерігаючи, як Жовтоікла оглядає Хвостолома і наполовину підштовхує, наполовину тягне його до свого кубла. Колишній Тіньовий провідник був ледь притомний, з кутика його рота витікала цівочка крові. «Що ж, вона й досі дбає про нього, — збентежено подумав Вогнесерд. — Навіть зараз Жовтоікла пам’ятає, що колись він був її кошеням».

Відвернувшись від медикицьки, вояк побачив Піскошторму, що виходила з кубла під Високим Каменем. За нею ледве брів Тигрокіготь. Його хутро було закаляне пилом і кров’ю, одне око заплющене. Він спробував спинитись під каменем, але не втримався на лапах і впав на землю.

Орлякошуб невідступно слідував за в’язнем, готовий кинутись будь-якої миті, якщо воєвода захоче напасти чи втекти. За ним ішла Синьозірка. Її голова була низько опущена, а хвіст волочився в пилюці. Справджувалися найгірші жахи Вогнесерда. Та сильна провідниця, яку він поважав, здається, зникла, залишивши замість себе лякливу, невпевнену кицю.

Насамкінець із кубла виліз Сіросмуг і бухнувся просто на бік у тіні Високого Каменя. Попелапка кинулась до нього й заходилася стурбовано оглядати рани.

Синьозірка підвела голову, роззирнувшись.

— Підходьте всі, — крекнула вона, даючи знак помахом хвоста.

Поки коти збиралися, Вогнесерд підійшов до Попелапки і попросив:

— Можеш дати Тигрокігтеві ліки від його ран? Щось, щоб полегшити біль?

Йому понад усе хотілося завдати поразки Тигрокігтю, але він не міг просто дивитися, як колись великий воєвода стікає кров’ю на піску.

Попелапка підвела голову від Сіросмуга. Вогнесерд подумав, що за прохання подбати про воєводу-зрадника кицька може й накинутися на нього, але вона спокійно нявкнула:

— Звісно. І для Сіросмуга чогось принесу.

Попелапка пошкандибала в напрямку кубла. А коли вона повернулася, коти вже порозсідалися на своїх місцях. Вогнесерд помітив, як вони дивляться одне на одного, трохи знервовано гадаючи, що це все може означати.

Попелапка принесла в зубах клубочок трав. Частину з них кицька поклала біля Тигрокігтя, решту віднесла Сіросмугові. Воєвода підозріливо принюхався до листочків і тільки тоді заходився жувати.

Синьозірка якусь мить спостерігала за ним, перш ніж заговорити.

— Перед вами лежить Тигрокіготь, в’язень. Він…

Здавалося, на терені заговорили всі водночас. Коти вражено й перелякано дивились одне на одного. Вони досі не зрозуміли, що відбувається.

— В’язень? — перепитав Темносмуг. — Та ж Тигрокіготь — твій воєвода. Що він зробив?

— Я розповім, — голос провідниці трохи вирівнявся, проте Вогнесерд бачив, чого їй коштувало це зусилля. — Щойно Тигрокіготь напав на мене в кублі. І він убив би мене, якби вчасно не нагодився Вогнесерд.

Знову здійнялися крики — заперечення і недовіри. Десь позаду юрби моторошно завив старійшина. Темносмуг зірвався на лапи. Наскільки було відомо Вогнесердові, цей вояк належав до найпалкіших прихильників Тигрокігтя, але навіть він зараз виглядав не дуже впевнено.

— Тут має бути якась помилка, — випалив Темносмуг.

Синьозірка підняла голову вище.

— Думаєш, я не зрозумію, коли хтось захоче мене вбити? — сухо поцікавилась вона.

— Але ж Тигрокіготь...

Тут уже не витримав Вогнесерд.

— Тигрокіготь — зрадник Клану! — кинув він. — То воєвода сьогодні привів сюди волоцюг.

Темносмуг повернувся до нього.

— Та ніколи б він такого не зробив. Доведи, кицюню!

Вогнесерд зиркнув на провідницю. Та кивнула і сама закликала його:

— Вогнесерде, розкажи Кланові, що ти знаєш.

Рудий вояк поволі підійшов до Синьозірки. Тепер, коли настав час зірвати всі завіси з таємниці, йому чомусь зовсім не хотілося цього робити. Вогнесерд почувався так, наче йому належало посунути Високий Камінь. Він знав, що дороги назад немає і вже ніколи не буде так, як раніше.

— Коти Громового Клану, — почав Вогнесерд. Голос його пищав, наче в маленького кошеняти, тож він зробив паузу, щоб опанувати себе. — Коти Громового Клану, пригадуєте, коли загинув Рудохвіст? Тигрокіготь сказав, що його вбив Дубосерд, але він збрехав. То Тигрокіготь убив Рудохвоста!

— Як ти знаєш? — то озвався Довгохвіст зі звичним виразом презирства на морді. — Тебе в тій битві не було.

— Я знаю, бо розмовляв із тим, хто там був, — спокійно відповів Вогнесерд. — Круколап мені казав.

— Ой, як зручно! — гаркнув Темносмуг. — Круколап теж загинув. Ти тепер можеш що завгодно з його слів заливати, ніхто тобі не заперечить.

Вогнесерд завагався. Правду про Круколапову втечу він тримав у таємниці, щоб захистити свого друга від Тигрокігтя, але ж зараз воєвода був ув’язнений і більше не становив загрози…

— Він не мертвий, — тихенько пояснив вояк. — Я забрав Круколапа з угідь Кланів після того, як Тигрокіготь спробував його убити.

Знову здійнявся гамір, кожен кіт щось запитував чи протестував. Очікуючи, поки всі вгамуються, Вогнесерд глянув на Тигрокігтя. Трави Попелапки вже проявили свою цілющу дію — до великого смуганя поволі поверталися сили. Він підвівся і неживими очима втупився в юрбу, наче кидаючи виклик усім і кожному. Новина про Круколапа, мабуть, приголомшила його, але воєвода цього не виказав ні найменшим порухом.

Коли стало ясно, що гамір і не думає стихати, Білошторм гукнув на всі легені:

— Тихо! Нехай говорить Вогнесерд.

Вогнесерд вдячно кивнув білому вояку та продовжив:

— Круколап розповів мені, що Дубосерд загинув у каменепаді. Рудохвіст вчасно відскочив від падаючого каміння, влетівши просто у Тигрокігтя. Тигрокіготь же напав на нього і вбив.

— Це правда, — десь у тіні підвів голову Сіросмуг, доки Попелапка прикладала цілющі трави до його ран. — Я був там, коли Круколап розповідав це все Вогнесердові.

— А ще я говорив із Річковими котами, — додав Вогнесерд. — Вони розповідають ту саму історію, що Дубосерд загинув під час обвалу.

Вогнесерд очікував, що зараз здійметься ще гучніший гамір, але ніхто ані писнув. Увесь Клан моторошно мовчав, наче всім нараз відняло мову. Коти просто дивилися одне на одного, наче намагаючись прочитати на обличчях причини цих страхітливих одкровень.

— Тигрокіготь розраховував, що стане наступним воєводою, — вів далі Вогнесерд. — Але натомість Синьозірка обрала Левосерда. Коли Левосерд загинув у битві з Тіньовим Кланом, Тигрокіготь нарешті вдовольнив свої пожадання. Але воєводства йому було замало. Я… я гадаю навіть, що то він влаштував пастку для Синьозірки біля Громошляху, проте натомість у неї потрапила Попелапка.

Він перевів погляд на молоду медикицю й побачив, як у неї округлюються очі й роззявляється рот від подиву. Синьозірка також виглядала приголомшеною.

— Вогнесерд розповів мені про свої підозри, — муркнула провідниця. Її голос тремтів. —