Читати книгу - "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"

Зустріч, остання

«Та ж Орест, та ж Орест є це!»

То справді був Орест. Я стояв, роззявивши рот — я так роблю відмалку, коли мене щось непомірно дивує. Батьки намагалися якось боротися з цією моєю особливістю — проказою, як вони її називали, проте нічого з того не виходило, доки одного разу, коли я вкотре роззявив рота, батько з притаманною йому невимушеністю вправного лицедія зарепетував: «Тобі ґава в рот залетіла!» І я відчув її, ґаву, у своєму роті — її слизьке і бридке пір’я, від якого почав задихатися.

В лікарні швидкої допомоги мені врятували життя, виписавши з досить дивним діагнозом: «Трістан-да-Кунья-синдром». Я обмандрував землю; вештаючись меридіанами і паралелями, ніколи, однак, не сягав тих островів, що їх внесли в мою «Книжечку пацієнта», від чого вона розбухла, тим паче у той дитячий вік, коли далі садка і міського парку мене не водили. Та й що в мене могло бути спільного з португальським адміралом, який жив на початку шістнадцятого сторіччя і якому належало відкриття Індії — тієї самої, шляху до якої так і не знайшов Колумб?

Не перестаючи співати і пританцьовувати, Орест почав робити мені, який втупився в нього, роззявивши рот і витріщивши очі, знаки, яких я не розумів. Збаламучені його недоладним кривлянням і моєю появою відпочивальники почали совгатися, а я міцніше підпер пінію, бо мені здалося, що вона зараз гепнеться — на мене, Ореста, публіку й олеандрові хащі, що оперізували закуток цієї благословенної землі. Тоді Орест, продовжуючи співати і танцювати, зійшов зі сцени і вже через хвилю тримав мікрофон у лівій руці, а мене у правій. Він дотанцював мене, меншого від нього на зріст і скромнішого, особливо тепер, комплекцією, до останнього столика і, виштовхуючи за темний ріг вулиці, шепнув: «Поговоримо потім».

Ми зустрілися з ним над ранок, коли офіціанти, падаючи з ніг, заносили сервізи й обруси, мийники домивали посуд, підмітачі шелестіли мітлами. Ми усамітнилися з ним у віддаленому куточку, за столиком, на якому з глиняної вазочки всміхався самотній чорнобривець.

Я не запитав, чому він тут та ще й у цьому сомбреро, в якому виглядає достоту кумедно, особливо якщо порівняти, як він виглядав колись, у часи, що їх заведено називати іншими, відносячи до плану неповерненної минулості або ж, простіше, молодості. Я не розпитував, звідки він так нацикався співати і танцювати абсолютно невластиві для нас, мешканців помірних широт і континетального клімату, пісні і танці. Не без того, що співав він під фонограму, однак танцювати? Я запитав про те, що цікавило мене значно дужче й підскакувало, коли він танцював — його виопуклене черевце, що мовби готувалося до пологів, його дорідні й добротні стегна і вушка на крижах, нарешті, його подвійне підборіддя, під яким вимальовувалися контури третього. «Піца, друже, піца і паста. Скачи не скачи — не допоможе. Але повір мені: я цим не переймаюся. Я взагалі нічим не переймаюся. Сезон тут триває достатньо довго, щоб не лише вушка відклалися», — і, скинувши сомбреро, він утер з чола запізнілі краплини поту.

Adiós,

amigo.

Vamos

і

venceremos!

— «З поглумленого лона батьківщини» —

— «Ми стогнемо, її доньки й сини». —

— «І стогне разом з нами кущ ліщини». —

— «Калини, олеандра, бузини».

— «Ми ту калину візьмемо з собою». —

— «І вирвемо з корінням бузину». —

— «Ставаймо, браття, до страшного бою». —

— «Настане час рушати в далину». —

— «Посадимо калину у Ґранаді». —

— «На Корсиці вкорінимо бузок». —

— «Ніщо бузку не стане на заваді». —

— «Ні динозавр, ані колючий дрок». —

— «Повії, сестри! Й Ви доценти-браття!» —

— «І ти, мого села нетяго-дяк!» —

— «І ви, кого зухвальство і завзяття» —

— «Звело у пустку, де пасеться як!» —

— «Медсестро із зарплатою злочинця!» —

— «І ви усі, роками без зарплат!» —

— «Хай чаша гніву повниться по вінця». —

— «Настане день вертатися назад». —

— «В Ґранаді хай лишається калина». —

— «На Корсиці нехай росте бузок». —

— «Минуть літа, і візьме мати сина». —

— «В дорогу і здивується синок» —

— «Калина у Ґранаді?»

— «Так, мій сину.

І більше: у Колумбії воли». —

— «Ми будували нашу батьківщину —

— Щохвилі й чесно, де і як могли».

Прощання з морем

— Прощавайте, мушлі і крабики, рибки й дельфіни. І ви, медузи.

Ми кинули в море монетку — я першу-ліпшу, він — наймасивнішу, яку добув із мого капшука. Його марнославство не мало меж. Він щиро гадав, що, принісши таку жертву, наступного разу опиниться серед туристів бізнес-класу, а там, куди летітиме, на нього чекатиме готель з п’ятьма неоновими зірочками, президентською сюїтою й індивідуальною панорамою моря. Якби хтось тієї миті сказав, що море йому тільки намарилося, він стрімголов кинувся б видирати суєтну монету з клешні краба, який устиг її міцно затиснути.

«Головне, щоб її не проковтнула акула». — «І не запорпав краб». — «Інакше Господь не побачить». — «І належно не оцінить». — «У череві акули темно». — «Пісок теж не прозорий». — «І ми сюди більше ніколи не потрапимо». — «Це буде справжньою катастрофою». — «Трагедією». — «То що ж це?» — «Оптимістична трагедія?» — «Песимістична комедія?» — «Драма». — «Помножена на трагедію». — «Поділена на комедію». — «Плюс-мінус людське життя».

Ми купили собі на згадку по сувеніру — я чорну футболку, на якій спереду був намальований великий грізний білий краб із розкритими клешнями й написом, звісно, англійською, так щоб усі могли зрозуміти: в Японії і Норвегії, Росії і на Кавказі, у Перській затоці й Антананаріву: «I’M ANGRY». З іншого боку футболки, на спині, був той самий краб, але вже усміхнений і напис звучав: «IT WAS A JOKE» — так, ніби хтось у цьому міг засумніватися.

Зате він не захотів ні футболки, ні кашкета, ні шкарпеток: «Нащо мені? Футболку ти й так купив». Прикриваючись цим такою самою мірою наївним, як і переконливим аргументом, він виканючив набір пластикових морських істот, до якого входили краб, тюлень, восьминіг, морський коник, морська зірка, морський їжак, медуза і різні види морських