Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Ім’я вітру 📚 - Українською

Читати книгу - "Ім’я вітру"

2 197
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ім’я вітру" автора Патрік Ротфусс. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 222
Перейти на сторінку:
за ними, нерухомий, мов змія.

Коли настав ранок одинадцятого дня, Тейлу пішов до Енканіса втретє й востаннє. Демон мав змучений і здичавілий вигляд. Шкіра в нього була жовтувато-бліда, а кістки випирали під шкірою. Але сила й досі огортала його темною мантією, ховаючи його обличчя в тіні.

— Енканісе, — промовив Тейлу. — Це твоя остання можливість заговорити. Зроби це, бо я знаю, що це тобі під силу.

— Пане Тейлу, я не Енканіс, — тієї короткої миті голос у демона був жалюгідний, і всім, хто його почув, стало його шкода. Але опісля пролунав такий звук, наче гартували залізо, а колесо задзвеніло, як залізний дзвін. У відповідь на цей звук Енканісове тіло зболено вигнулось, а тоді безвільно повиснуло на зап’ястках, тим часом як дзвін колеса затих.

— Без витівок, темний. Не бреши, — суворо промовив Тейлу; очі в нього були темні й тверді, як залізо колеса.

— А що тоді? — прошипів Енканіс; говорив він так, наче шкрябав каменем по каменю. — Що? Побий тебе вража сила, що ти від мене хочеш?

— Твоя дорога дуже коротка, Енканісе. Але ти ще можеш обрати, з якого боку йти.

Енканіс засміявся.

— Даси мені такий вибір, який даєш худобі? Тоді так, я перейду на твій бік шляху, шкодую та ка…

Колесо ще раз задзвеніло, протяжно, глибоко, як великий дзвін. Енканіс знову завзято кинувся на ланцюги, і звук його крику струсив землю та потрощив каміння на півмилі в усіх напрямках.

Коли звуки колеса й крик ущухли, Енканіс повиснув на ланцюгах, задихаючись і трусячись.

— Я ж казав тобі не брехати, Енканісе, — сказав Тейлу без жодного жалю.

— Тоді мій шлях! — заверещав Енканіс. — Я не шкодую! Якби я знову міг зробити вибір, я б тільки побіг з іншою швидкістю. Твої люди — як худоба, якою годуються такі, як я! Так тебе й перетак, якби ти дав мені півгодини, я б такого наробив, що ці нещасні селяни з вибалушеними очима знавісніли б зі страху. Я пив би кров їхніх дітей і купався б у жіночих сльозах. — Він, може, сказав би ще щось, але дихання йому швидко забракло: він налягав на ланцюги, які його утримували.

— Отже, — заговорив Тейлу та наблизився до колеса. Якусь мить здавалося, що він обійме Енканіса, проте він лише тягнувся до залізних спиць колеса. Тоді, напружившись, Тейлу підняв колесо над головою. Поніс його, витягнувши руки вгору, до ями, та й закинув туди Енканіса.

Вогонь живився десятком вічнозелених дерев усю довгу ніч. Полум’я згасло рано вранці, залишивши по собі глибоке кострище з похмурим вугіллям, яке виблискувало від легкого дотику вітру.

Колесо впало плазом; Енканіс опинився вгорі. Воно приземлилося серед моря іскор і попелу та вгрузло в розжарене вугілля на кілька дюймів. Енканіса тримало над вугіллям залізо, яке пекло, кусало й морозило його.

Хоча сам вогонь Енканіса не торкався, жар був такий сильний, що його одяг почорнів і почав кришитися, не спалахуючи. Демон пручався, намагаючись визволитися з пут, а колесо від цього ще більше вгрузало у вугілля. Енканіс кричав, бо знав, що від вогню чи заліза можуть гинути навіть демони. А ще він, попри свою могутність, був спутаний і горів. Він відчував, як під ним розжарюється метал колеса, обвуглюючи плоть його рук і ніг. Енканіс кричав, і хоча шкіра в нього задиміла й почала чорніти, його обличчя ще ховалося в тіні, яка здіймалася від нього, наче язик дедалі тьмянішого полум’я.

Потім Енканіс затих; лишився тільки один звук — шипіння поту й крові, що скапували з напружених демонових кінцівок. На одну довгу мить усе завмерло. Енканіс наліг на ланцюги, якими був прип’ятий до колеса, і здавалося, ніби він налягатиме доти, доки його м’язи не відірвуться і від кісток, і від сухожилків.

Далі пролунав різкий звук, наче зламався якийсь дзвін, і демонова рука відірвалася від колеса. Ланки ланцюга, уже розпечені полум’ям, полетіли вгору й попадали, димлячи, до ніг тих, хто стояв над ним. Було чути лише раптовий дикий сміх Енканіса — наче то розбивалося скло.

Мить — і звільнилася друга демонова рука, але більше він зробити не встиг: Тейлу кинувся в яму та приземлився з такою силою, що аж залізо задзвеніло. Тейлу схопив демона за руки і притиснув їх назад до колеса.

Енканіс вражено й люто закричав, бо, хоч його і прип’яли назад до палаючого колеса і хоча він відчував, що сила Тейлу більша за міцність ланцюгів, які він порвав, демон побачив, що Тейлу охоплений полум’ям.

— Дурню! — завив він. — Ти помреш тут зі мною. Відпусти мене — і житимеш. Відпусти мене — і я тобі більше не докучатиму, — колесо ж не задзвеніло, бо Енканіс і справді був наляканий.

— Ні, — відказав Тейлу. — Твоя кара — смерть. Ти її приймеш.

— Дурню! Безголовий! — Енканіс заборсався, але марно. — Якщо ти палатимеш разом зі мною, то помреш так, як я!

— Усе — попіл і попелом стане, тому й ця плоть запалає. Але я — Тейлу. Син самого себе. Батько самого себе. Я був раніше й буду потому. Якщо мене й приносити в жертву, то лише мені самому. А якщо в мені буде потреба і якщо покликати мене, то я прийду знову, щоб судити й карати.

Тож Тейлу не відпустив його від палаючого колеса, і ніякі демонові погрози чи крики не зворушили його ні на йоту. Отак Енканіс і покинув світ, а з ним покинув світ Тейлу, який був Мендою. Вони обидва згоріли дощенту в Атурі. Саме тому тейлінські священики носять одіння попелясто-сірого кольору. І завдяки цьому ми знаємо, що Тейлу любить нас, стежить за нами та оберігає від…

Трапіс зупинив свою оповідь: Джаспін завив і почав вириватися зі своїх пут. Я тишком-нишком повернувся до непритомного стану, щойно відпала потреба зосереджуватися на історії.

Після того мене почала мучити підозра, яка так і не покинула мене остаточно. Чи не був Трапіс тейлінським священиком? Одіж його була подертою і брудною, але колись давно вона могла мати відповідний сірий колір. Подекуди його оповідь була неоковирною, він затинався, але інколи вона була величною і розкішною, неначе він зачитував її з якихось віддалених куточків пам’яті. Може, то була пам’ять про проповіді? Або читання з «Книги Шляху»?

Я так і не запитав. І хоча протягом наступних місяців часто зупинявся біля Трапісового підвалу, я більше не чув, щоб він розповідав якусь історію.

Розділ двадцять четвертий

Самі тіні

1 ... 54 55 56 ... 222
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ім’я вітру», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ім’я вітру"