Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Раніше, ніж їх повісять 📚 - Українською

Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

468
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Раніше, ніж їх повісять" автора Джо Аберкромбі. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 174
Перейти на сторінку:
тяжко. Він відкинувся на пісок і став лежати, дивлячись на блакитне небо.

— Ви всі однозначно маєте рацію.

Вона тим часом дісталася до його стегна.

— Ой, — захихотів полковник, — лоскотно!

Яка насолода, подумав він, бути з’їденим такою прекрасною жінкою.

— Трохи лівіше, — пробурмотів він, заплющивши очі, — трішечки лівіше...

Ґлокта підхопився, відчувши нестерпний біль, і сів на ліжку; його спина вигнулася, напружившись, як натягнутий до максимуму лук. Його ліва нога затремтіла під мокрим простирадлом, а виснажені м’язи зіщулилися в палючих судомах. Він закусив губу останніми зубами, щоб не закричати, і важко, шумно задихав крізь ніс. Його обличчя скривилося від несамовитого зусилля, з яким він намагався опанувати біль.

Щойно почало здаватися, що нога розірветься, сухожилля несподівано розслабилися. Ґлокта повалився на мокре ліжко й застиг, важко дихаючи. «Хай будуть прокляті ці срані сни». У нього все боліло, все тіло було кволе, мокре від холодного поту та дрижало. Він нахмурився в темряві. Кімнату наповнював якийсь дивний звук. Якесь різке шипіння. Що це? Він повільно, обережно перекотився й вибрався з ліжка, пошкандибав до вікна й зупинився, визирнувши з нього.

Місто за межами його кімнати неначе зникло. Опустилася сіра завіса, що відрізала його від світу. «Дощ». Він торохтів по підвіконню, і товсті краплі розбивалися на м’які бризки, наповнюючи кімнату прохолодною імлою, намочуючи килим під вікном і фіранки довкола нього, заспокоюючи вологу шкіру Ґлокти. «Дощ». Він уже й забув, що таке буває.

Удалині спалахнула блискавка. На мить у шиплячому мороці з’явилися чорні силуети шпилів Великого храму, а тоді знов опустилася пітьма, до якої долучилося протяжне сердите бурмотіння далекого грому. Ґлокта висунув руку з вікна й відчув, як на його шкіру крапає холодна вода. Дивне, незнайоме відчуття.

— Присягаюся, — тихо сказав він самому собі.

— Надходять перші дощі.

Ґлокта, мало не задихнувшись, розвернувся, спіткнувся та схопився за мокре каміння довкола вікна, щоб не впасти. У кімнаті було темно, хоч в око стрель, і звідки долинув голос, було незрозуміло. «Він мені тільки примарився? Я ще сню?»

— Прекрасна мить. Світ неначе ожив.

У Ґлокти завмерло серце. Голос був чоловічий, низький і глибокий. «Голос того, хто знищив Давуста? Того, хто скоро знищить мене?»

Кімнату знов освітила яскрава блискавиця. Мовець сидів на килимі, схрестивши ноги. Чорношкірий старий із довгим волоссям. «Між мною та дверима. Я б не обійшов, навіть якби бігав значно краще». Світло зникло так само швидко, як з’явилось, але образ на мить затримався, урізавшись Ґлокті в очі. А тоді загуркотів грім, що роздирав небо, відлунюючи в темряві просторої кімнати. «Моїх відчайдушних криків про допомогу не почув би ніхто, навіть якби це когось обходило».

— Хто ви в біса такий?

Голос Ґлокти став писклявим від шоку.

— Мене звати Юлвей. Не тривожся.

— Не тривожитися? Ти що, бля, жартуєш?

— Якби я збирався тебе вбити, ти помер би вві сні. Утім, я б залишив тіло.

— Це неабияка втіха.

Ґлокта гарячково думав, перебираючи в голові предмети, до яких міг дотягнутися. «Я можу дотягнутись аж до декоративного чайного глека на столі». Він мало не засміявся. «І що з ним зробити? Запропонувати йому чаю? Навіть якби я був значно ефективнішим бійцем, битися все одно було б нічим».

— Як ти сюди потрапив?

— Я знаю певні способи. Ті самі, якими я перетнув широку пустелю, подолав велелюдну дорогу від Шаффи непоміченим та пройшов у місто крізь гуркське військо.

— А міг би просто постукати.

— Той, хто стукає, не обов’язково ввійде.

Ґлокта напружив очі в пітьмі, але не зміг розгледіти нічого, крім нечітких сірих обрисів меблів і заокруглених сірих отворів інших вікон. Дощ стукав по підвіконню в нього за спиною й тихо шипів на дахах міста внизу. Щойно Ґлокта замислився, чи не скінчився його сон, голос залунав знову.

— Я, як і багато років перед цим, стежив за гурками. Таке вже моє завдання. Покута за роль, яку я відіграв у розколі свого ордену.

— Твого ордену?

— Ордену магів. Я четвертий із дванадцятьох учнів Джувенса.

«Маг. Я міг би й здогадатися. Як той голомозий докучливий старий, Баяз, а від нього я не одержав нічого, крім плутанини. Ніби мало в мене було проблем із політикою та зрадою — тепер ще треба займатися легендами та забобонами. Однак виглядає на те, що я принаймні переживу цю ніч».

— Маг, так? Вибач, якщо я не захоплюся цим. Справи, які мені довелося вести з твоїм орденом, у найкращому разі були марнуванням мого часу.

— Тоді я, можливо, зумію відновити нашу репутацію. Я приніс тобі відомості.

— Безкоштовно?

— Цього разу — так. Гурки пересуваються. П’ять їхніх золотих штандартів сьогодні пройдуть півостровом під покровом бурі. Двадцять тисяч списів, а також великі військові машини. Інші п’ять штандартів чекають за пагорбами, і це ще не все. Дороги від Шаффи до Ул-Катіфа, від Ул-Катіфа до Далеппи та від Далеппи до моря кишать вояками. Імператор висуває всі свої сили. Весь Південь у русі. Рекрути з Кадіру та Дави, дикі вершники з Яштавіту, несамовиті дикуни з джунглів Шаміру, де чоловіки та жінки б’ються пліч-о-пліч. Усі вони йдуть на північ. Ідуть сюди, битися за імператора.

— Така сила людей — тільки щоб узяти Дагоску?

— І не лише вони. Імператор побудував собі флот. Сто великих кораблів.

— Гурки не мореплавці. Моря контролює Союз.

— Світ змінюється, а ви повинні змінюватися з ним, щоб вас не змели. Ця війна буде несхожою на попередню. Калул нарешті висуває власних солдатів. Армію, яку створював багато довгих років. Відчиняються ворота великого храму-фортеці Саркант високо в безплідних горах. Я це бачив. Виходить Мамун, тричі благословенний і тричі проклятий, плід пустелі, перший учень Калула. Вони разом порушили Другий закон, разом їли людську плоть. За ними йдуть Сто Слів; усі вони — пожирачі, учні Пророка, вирощені для бою та відгодовані за ці довгі роки, адепти військових наук і високого мистецтва. Світ не стикався з такою небезпекою від Давніх часів, коли Джувенс бився з Канедіасом. А може, з іще давніших часів, коли Ґлустрод торкнувся Потойбіччя, прагнучи відчинити ворота до нижнього світу.

«І таке інше. Шкода. До цього він розмовляв дивовижно осмислено як на мага».

— Хочеш надати мені відомості? Облиш свої казочки на ніч і скажи мені, що сталося з Давустом.

— Тут є пожирач. Я відчуваю цей

1 ... 55 56 57 ... 174
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Раніше, ніж їх повісять», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Раніше, ніж їх повісять"