Читати книгу - "Мій дім там де ти, Лілія Стольжицька"

-Аркеле, ти мусив сказати мені! Попередити! Ти мій помічник, служитель корони. 

-А їй я друг.

-Тим паче, повинен був повідомити, щоб захистити.

-Я не думав, що вона ввʼяжеться в таке.

-А що думав? Що з отим збіговиськом виграє? Вбʼє Навіра? Ти ніби розумний, а вірив у казки?!

-Я вірив у неї.

-Треба дивитися правді у вічі, так, Марія сильна але користується магією навмання, на ощуп та спираючись на везіння. На що вона здатна, ніхто не знає, а вона тим паче.

-Пробачте , королю, якщо…

-Твоя любов, застеляє твої очі. Думай тверезо! Щоб це було вперше та в останнє. А тепер, потрібно закінчити підготування війська. Зранку ми вирушаємо.

-А як же…

-Навіть не починай. Я довго слухав її. Мовчав та терпів, тепер я захищатиму, як би вона до цього не відносилася.

-А не боїтеся, що Маша просто Вас зненавидить?.

-Боюся. Тому потрібно поговорити та все прояснити. Ти не знаєш, куди вона могла втекти?

-Можливо до моєї матері? Більше немає куди. Вона була роздавлена. 

-І я ще зі своїм приступом. Добре, ти вирішуй справи, а я злітаю в місто. Потрібно всім заспокоїтися.

       Артель вийшов із кабінету, а я полетів шукати свою кохану.

                                               Марія

         Зайшовши до хати, побачила Овкиню, яка стояла посеред будинку. Окликнула її але та не ворухнулася. Підійшла на крок.

-Овкиню. Це я, Марія. Щось сталося?

         Жінка повернулася. В неї був страшний погляд. Очі були без пробілу заповнені чорнотою. Та і сама жінка була бліда. 
-Що з тобою?

        Вона мовчала. І ця тиша жахала ще більше. Покотилися сльози. Я підбігла до неї, почала трусити.

-Овкине, люба, ну же , скажи хоча б слово, що сталося? Тобі погано? 
          Я почала шукати пульс але він не відчувався. І тут почула оплески, оглянувшись побачила як із за печі виходить Данка.

-Яка прикра сцена. Ледь не розревілася. 

-Це ти зробила, так? Знову чорна магія?

-Та ти сама мудрість. Але занадто передбачувана.

-Навіщо ти це робиш?

-Причина криється в тобі! Ти завжди мені заважаєш. Спочатку з Людомиром, потім з Навіром. Так, він сильний, але краще перестрахуватися. Тільки я, можу стати справжньою королевою. Я і ніхто інший.

-А не боїшся, що я тебе спопелю?

-Ні. -посміхаючись, відповіла та.

        Не знаючи, що то за магія була, яку я застосувала до Ріваята але ж його скрутило, тому вирішила і зараз використати саме її. Відчула як пробігає  магія по руках, як виходить з кінчиків пальців. Бачу, як змії повзуть до Данки. Але та, на диво спокійна. Роздався сміх. 
-І цим ти вирішила мене  налякати? Мале дівчисько. 
-з їі рук теж виповзли змії, але чорні, швидкі. Підлізши до моїх, розкрили пащі та вкусили. Магія почала перетворюватись на чорний дим та наближатися до мене. Данка ніби перенаправила мою ж магію проти мене ж самої. На щастя, це вдалося запити, перекривши канали. Дівчина наближалася. Поволі. Як ті її змії. Дивлячись в очі своїй жертві. Цей погляд лякав до самих кісток. Я почала кидатися в неї захисною магією але нічого не брало. Данка взяла мене за горло та притулила до стіни. Я пручалася, намагалася вирватися, але без результату.

-Минулого разу я тебе пошкодувала але тепер, пощади не чекай.

В очах почали миготіти вогники.

-Машо! -почувся доволі знайомий голос. 

      Такий рідний. Його я впізнаю з усіх. Голос коханого. «На жаль, ти був правий, я нічого не зможу. Дякую тобі, за все , що було.» пробігла думка. 
-Пробач і прощавай. -я побачила, як Людомир кидається до нас. Відчуваю страшенну біль, машинально хватаюся за руки Данки. «А я так хотіла стати щасливою та врятувати світ. Видно не судилося». Спалах і я втрачаю свідомість. 

       Темінь, в якій нема виходу і немає кінця. Вона тягнеться вічність. А в середині біль та пустота. Напевно саме так виглядає смерть. А після неї - пустота.