Читати книгу - "Ганнібал"

Крендлер підвівся й зібрав свої папери.

— Не зовсім усе, містере Крендлер… — сказав Мейсон. — У Лектера немає причин світитись. У нього стільки грошей, що він може вічно переховуватись.

— Звідки в нього гроші? — спитала Марґо.

— Мав у психіатричній практиці кількох дуже багатих і старих пацієнтів, — пояснив Крендлер. — Умовляв їх переписувати на нього гроші й акції, і в нього непогано виходило. Служба внутрішніх доходів США не змогла його відстежити. Тіла кількох меценатів ексгумували — перевірити, чи не було їх убито, — проте нічого не виявили. Аналіз на токсини дав негативний результат.

— Тож він не попадеться під час пограбування, гроші в нього є, — сказав Мейсон. — Нам треба його виманити. Як — будемо думати.

— Він дізнається, хто стоїть за подіями у Флоренції, — сказав Крендлер.

— Звісно, дізнається.

— І захоче до вас дістатися.

— Не певен, — відповів Мейсон. — Мій теперішній стан його задовольняє. Будемо думати, Крендлере.

Мейсон почав мугикати.

Виходячи з кімнати, заступник помічника Генерального прокурора Крендлер чув мугикання. Мейсон часто наспівував церковні гімни, коли замислював лихе: «Головну наживку ти вже проковтнув, Крендлере, але ми це обговоримо після того, як ти зробиш перший депозит для компромату, — тоді ти належатимеш мені».

Розділ 45

У кімнаті Мейсона лишаються тільки родичі — брат і сестра.

М’яке світло й музика. Північноафриканська музика, уд і барабани. Марґо сидить на дивані, похиливши голову, упершись ліктями в коліна. Вона схожа на метальника молота, що сів передихнути, або ж на штангіста, який спочиває після тренування в спортивному залі. Вона дихає трохи швидше, ніж респіратор Мейсона.

Пісня закінчується, і Марґо підводиться, прямує до ліжка. Вугор вистромлює голову з нори в штучній скелі, щоб перевірити, чи не піде й сьогодні з його хвилястих срібних небес короповий дощ. Хрипкий голос Марґо звучить якомога м’якше:

— Ти не спиш?

За мить погляд єдиного, вічно розплющеного ока Мейсона став усвідомленим.

— Час поговорити про те, — сичання респіратора, — чого хоче Марґо? Сідай сюди, до Санти на коліна.

— Ти знаєш, чого я хочу.

— Розповідай.

— Ми з Джуді хочемо завести дитину. Хочемо дитину Верджерів, нашу рідну дитину.

— А чому б вам не купити якесь китайське немовля? Вони дешевші за поросят.

— Добра справа. Може, так теж зробимо.

— Як там у татковому заповіті… «Спадкоємцеві, чию кревну спорідненість буде підтверджено ДНК-тестами в лабораторії „Селлмарк“ чи подібному закладі, відійде все моє майно після смерті мого любого сина Мейсона». Любого сина Мейсона — це про мене. «У разі відсутності нащадка єдиним одержувачем спадку має стати Південна баптистська конвенція з урахуванням окремих пунктів, що стосуються Бейлорського університету у Вейко, штат Техас». Татко дуже розлютився, коли дізнався, що ти стала пірнати за кудлатими мушлями, Марґо.

— Не повіриш, Мейсоне, але річ не в грошах… Ну хіба трошки, але невже ти сам не хочеш мати нащадка? Це ж буде і твій спадкоємець, Мейсоне.

— А чому б тобі не знайти якогось доброго хлопака й не запустити його у свою дірочку, Марґо? Тільки не кажи, що не знаєш, як це робиться.

Темп марокканської мелодії знову почав наростати, нав’язлива репетиція уду гнівно відбивалася в її вухах.

— Я вже попсувала себе, Мейсоне. Яєчники всохли від усіх тих препаратів, що я приймала. І я хочу, щоб Джуді теж узяла в цьому участь. Вона хоче народити. Мейсоне, ти сказав, що як я тобі допоможу, ти… ти обіцяв дати сперму.

Павучі пальці Мейсона заворушилися, вказуючи на пах.

— То не соромся. Якщо там іще щось лишилося.

— Мейсоне, є дуже непогані шанси, що в тебе лишилася придатна сперма, і можна домовитися про безболісний збір…

— Збір моєї придатної сперми? Схоже, ти з кимось уже порадилася.

— Тільки зі спеціалістами в клініці репродуктивної медицини, усе конфіденційно, — вираз обличчя Марґо пом’якшився, навіть у холодному світлі акваріума. — Ми впораємося з дитиною, Мейсоне, ми ходили на курси для майбутніх батьків, Джуді виросла у великій, толерантній родині, а ще є групи підтримки для батьків однієї статі.

— Коли ми були малими, Марґо, ти могла зробити так, щоб я кінчив. Могла зробити так, що я вистрілював, наче скоропальний міномет. І дуже швидко.

— Коли ми були малими, Мейсоне, ти мене кривдив. Кривдив, вибив мені лікоть, коли змушував робити те… я й досі не можу підняти більш ніж вісімдесят фунтів[99] лівицею.

— Ну, ти ж відмовилася брати шоколадку. Я вже казав, що ми про це поговоримо, коли завершимо справу, люба сестричко.

— Зараз просто зробімо тести, — сказала Марґо. — Лікар може взяти зразок, безболісно…

— Яке ще безболісно, я все одно там нічого не відчуваю. Можеш смоктати, поки обличчя не посиніє, воно вже не буде так, як колись. Я вже примушував до цього людей, жодного результату.

— Лікар може взяти безболісний зразок, просто щоб перевірити, чи є в тебе рухливі сперматозоїди. Джуді вже почала приймати кломід. Ми слідкуємо за її циклом, ще багато треба підготувати.

— Мені й досі не випало щастя познайомитися з твоєю Джуді. Корделл каже, що в неї ноги колесом. Скільки ви вже в парі, Марґо?

— П’ять років.

— То чому б тобі не привести її до мене в гості? Ми могли б… щось придумати, так би мовити.

Пролунав останній удар північноафриканських барабанів, у вухах Марґо забриніла тиша.

— А чому б тобі не провернути свою маленьку оборудку з міністерством юстиції самостійно? — сказала вона, наблизивши губи до його вушного отвору. — Чому б тобі не спробувати влізти в телефонну будку разом із цим сраним ноутбуком? Чому б тобі, бляха, не заплатити ще кільком макаронникам, аби вони впіймали хлопця, що перемолов твоє обличчя на собачий корм? Ти казав, що допоможеш мені, Мейсоне.

— І допоможу. Просто треба подумати, вибрати вдалий час.

Марґо розчавила в кулаку два волоські горіхи й витрусила шкаралупу на простирадла Мейсона.

— Тільки не роздумуй надто довго, Посміхунчику.

Велосипедні бриджі засвистіли, мов випускали пару, — Марґо вийшла з кімнати.

Розділ 46

Арделія Мепп готувала, коли мала бажання, і, коли вона готувала-таки, виходило неймовірно смачно. Її предки були ямайцями та ґалла